20 829 перегляд(ів)

Декоративно-ужиткове мистецтво. Різновиди: вишивка, ткацтво, килимарство, гончарство, іграшка, художня обробка металу, дерева, шкіри, вироби з бісеру. Український костюм. Костюми народів світу

МЕТА: визначити роль декоративно-ужиткового мистецтва в житті людини; вчитися характеризувати

художньо-образний зміст народних творів; вчитися формулювати власні враження під час

спілкування з творами народного мистецтва, використо­вуючи спеціальну мистецьку

термінологію; розвивати вміння інтерпретації художніх творів за змістом і мовними засобами,

формувати пізнавальну активність, повагу, любов до культу­ри рідного краю, до мистецьких

добутків народних майстрів; розвивати здатність давати естетичну оцінку художнім тво­рам;

виховувати духовність, що виникає внаслідок тонкощів бачення та сприйняття світу, інтерес та

любов до цих видів мистецтва.

 

ОБЛАДНАННЯ: наочний матеріал, ілюстративний матеріал, фрагменти слайд-шоу.

 

ТИП УРОКУ: урок засвоєння нових знань, практичних умінь і навичок.

 

КЛЮЧОВІ СЛОВА: декоративно-ужиткове мистецтво, вишивка, килимарство, гончарство, народна

іграшка, лялька, художня обробка ме­талу, дерева, шкіри, вироби з бісеру, костюм.

 

                                                               ХІД  УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ

            Оголошення теми та завдань уроку.

 

II.     АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Гра «Сніговий ком»

Значення гри полягає в тому, що відповідь на запитання формується пос­тупово, учні по черзі відповідають, додаючи важливі моменти, риси у колектив­ній формі відповіді.

 

Запитання до гри з учнями:

—  Які види мистецтва відносять до просторових? Назвіть їхні спільні риси.

  У чому полягає специфіка скульптури та архітектури як видів мистецтва?

  Які жанри живопису ви знаєте? Назвіть відомих представників кожного з жанрів.

—  У чому полягає специфіка графіки як виду мистецтва?

 

III.    ВИКЛАД НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Завдання

По мірі ознайомлення з навчальним матеріалом учні повинні заповнити таблицю.

 

Декоративно-ужиткове мистецтво

 

види або жанри                 техніка та матеріали

 

Базовий інформаційний матеріал

Завдання з моделювання

(Надання інформаційного матеріалу проводиться учнями у вигляді презентації мистецького жанру. Вчитель наперед ділить клас на малі групи (по два учні), задає домашнє завдання: самостійно опрацювати інформаційний  блок, текст, зробити нариси, необхідні малюнки, створити емблему мистецького жанру, розробити презентаційну структуру. Форма презентації обирається уч­нями самостійно. Час виконання презентації суворо регламентований — 5 хв.)

 

Перша група

Декоративно-ужиткове мистецтво має своє особливе художнє значення і свою декоративну образність та безпосередній зв’язок з побутовими потребами людей. Людина упродовж життя займається різноманітними справами: домаш­нім побутом, широким колом суспільних, трудових, культових функцій, спор­тивних, мистецьких занять та безліч інших. Тому існує велика кількість різних побутових предметів, речей, що допомагають виконувати людині свої справи. Багато з них мають відношення до сфери декоративно-ужиткового мистецтва. Виготовляють їх із найрізноманітніших матеріалів (традиційно з дерева, гли­ни, тканин, скла, металу), тому класифікують твори декоративно-ужиткового мистецтва в основному за матеріалом і технологією виготовлення:

1)  художні тканини (килими, вибійка, батик, художнє в’язання, мереживо);

2)  художня кераміка (майоліка, фаянс, фарфор, кам’яна маса, шамот);

3)  художнє скло;

4)  меблі;

5)  одяг;

6)  ювелірні вироби;

7)  художній метал;

8)  художня обробка дерева (різьбярство, столярство, бондарство);

9)  художня обробка шкіри;

10)  народне малювання;

11)  народна іграшка.

 

Історична довідка

З давніх-давен людина у створених виробах задовольняє не тільки свої що­денні утилітарні потреби, але одночасно й свої естетичні потреби, намагаючись прикрасити предмет, яким вона користується. Поява орнаментованих предметів у первісному мистецтві була пов’язана з трудовою діяльністю та обрядом. Як вид художньої творчості декоративно-ужиткове мистецтво остаточно складаєть­ся під час виділення ремесла у самостійну галузь виробництва. До промислово­го перевороту всі вироби виготовлялися вручну майстром та його підмайстра­ми — ковалями, гончарями, швачками…

В Україні сформувалося багато видів народного мистецтва:

— художня обробка дерева, каміння, металу;

— гончарство;

— художня вишивка;

—  ткацтво і килимарство;

— декоративний розпис тощо.

Художньо-побутові вироби, які виготовляються вручну, в наш час набули значного розвитку в усіх областях України. Кожен вид декоративно-ужитково­го мистецтва тісно пов’язаний з історією, національними традиціями регіонів і свідчить про мистецьку обдарованість народних майстрів. Назвемо основні ху­дожні осередки:

1.   Опішня (Полтавська обл.) — художня кераміка;

2.   Решетилівка (Полтавська обл.) — килимарство;

3.  Дігтярі (Чернігівська обл.) — килимарство, рушники, плахтові тканини;

4.   Петриківка (Дніпропетровська обл.) — петриківський розпис;

5.   Кролевець (Сумська обл.) — кролевецькі рушники;

6.   Бубнівка (Вінницька обл.) — центр традиційного гончарства;

7.   Клембівка (Вінницька обл.) — художня вишивка;

8.   Косів (Івано-Франківська обл.) — килими, художні вироби з дерева, кера­міка, шкіра;

9.   Вижниця (Чернівецька обл.) — вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням.

 

Найвищим званням — «Народний художник України» — відзначені:

—   К. В. Білокур (народне малювання);

—   Д. Ф. Головко (художня кераміка);

—   Л. Є. Гоголь (художник килимів і гобеленів);

—    І. В. Зарицкий (художнє скло);

—    І. С. Литовченко (художнє ткацтво, монументальне мистецтво);

—    М. О. При(й)маченко (майстер народного розпису);

—    О. Ф. Наєнко (монументальне мистецтво, працював в техніці інкрустації соломкою);

—    Л. С. Товстуха (художник -килимів);

—    М. К. Тимченко (майстер народного розпису).

 

 

Друга група

Суспільний розподіл праці вже на стадії мануфактури, розвиток промисло­вості призвели до того, що користь і краса, функції та прикраси виготовлених предметів стали цариною різних фахівців. У період розвитку машинного ви­робництва, для того щоб зберегти естетичну цінність виробів, запрошувався ху­дожник, завданням якого було не вироблення продукції у цілому, а лише його прикрашання: художник став як би уживати своє мистецтво до готового про­дукту. Органічне злиття форми предмета, яка чітко виражає його призначення, з художньо-зображальними засобами, що роблять річ красивою, відображає про­фесійну майстерність автора того чи іншого твору.

З часом виникає художня промисловість — машинне виробництво деко­ративно-ужиткових художніх виробів, якими оздоблюють житлові та громад­ські споруди, речі хатнього вжитку. В наш час крім художніх промислів ма­сове виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва забезпечується спеціальними підприємствами художньої промисловості. В Україні ця галузь промисловості набула широкого розвитку.

Найбільші художньо-промислові підприємства:

1.   Барановський, Коростенський (Житомирська обл.), Полянський (Хмельни­цька обл.), Бориславський (Львівська обл.) фарфорові заводи.

2.   Будянський (Харківська обл.) фаянсовий завод.

3.   Заводи художнього скла в Костянтинівці (Донецька обл.), Києві, Львові, Стрию (Львівська обл.).

4.   Текстильні комбінати в Києві, Херсоні, Черкасах, Луцьку, Рівному, Чернівцях.

5.   Меблеві підприємства в Ужгороді, Львові, Закарпатті (Рухівська меблева фабрика) тощо.

Упродовж тривалого часу декоративно-ужиткове мистецтво та художня промисловість відзначались відданістю традиціям, збереженням вироблених і відшліфованих віками свої форм і елементів декоративного оздоблення.

«Будь щасливим, користуючись мною»,— награвірував на маленькій срібній ложці майстер далекої римської епохи. Цей девіз можна віднести до всіх видів ужиткового мистецтва — нехай будуть щасливими люди, для яких раціональне невіддільне від поетичного.

Протиставлення народного декоративного мистецтва професійному (ре­меслам та промислам) відбувається за двома передумовами. По-перше, народ­не мистецтво створюється самим народом і для себе, тобто людьми, які зайняті хліборобством, скотарством, мисливством, а не спеціалістами — художниками й майстрами, які займаються виключно мистецтвом. По-друге, це мистецтво під­коряється своїм законам, а не закономірностям стильового розвитку, тому має особливий характер, зміст і художню структуру виробів.

Народне декоративне мистецтво — багатофункціональне явище. У його основі лежать практична, обрядова, естетична, ідейно-смислова, виховна функції.

 

Основні характеристики народно-декоративного мистецтва:

1.   Утилітарність, побутова функція.

2.   Створюється на колективній основі, традиційна наступність.

3.   Високий ступінь художнього узагальнення, який стосується форми та змі­сту. Причому зміст визначається ідеями добра, життєстверджуючого актив­ного перетворення дійсності, що визначає образну специфіку.

4.   Варіативність (одного центру виробництва — петриківський розпис).

5.   Канонічність.

 

Третя група

Природа ужиткового мистецтва

Трудова діяльність людини породжує трудові ритми — повтори тіла, змахи рук. Не виключено, що найдавніший вид мистецтва — трудові пісні, які грунту­ються на робочих ритмах, свідчення того, що людина давно збагнула значення ритму. Почуття ритму — один із фундаментів естетичного засвоєння дійсності.

Можна говорити про те, що ритм є єднальною ланкою між матеріальним та ду­ховним світом, допомагаючи в праці, розвиваючи здатність людини сприймати світ, відтворювати його. Механічні подряпини та сліди обробки матеріалу на­бували характеру ритмічного повтору. Виникало зображення, яке ми називає­мо орнаментом. Найяскравіше своє виявлення народний орнамент виявив в ма­лярстві та вишивці.

 

Види ужиткового мистецтва

Народні промисли

1. Українська народна вишивка — прикрашання одягу та побутових предметів з тканин, на яких вишивається орнамент або зображальний мотив. Техніки вишивки найрізноманітніші — хрестик, гладь, ажурна, мережка тощо. Дуже часто вони комбінуються, доповнюючи один одного. Розрізняють білу (однокольорову) та багатокольорову. Під руками народних майстринь простий шматок домотканого полотна ставав справжнім витвором мистецтва. Орнамен­товані вишивками рушники, підзори, наволоки, декоративні тканини оживляли інтер’єр традиційного народного житла, входили до складу фольклорно-естетич­ного контексту селянського побуту; прикрашений вишивкою одяг був органіч­ним компонентом святково-обрядових свят.

 

Історична довідка

З давніх-давен традиція вишивання жила серед народу, її коріння губиться ще у дохристиянських культурах. Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини орнаментами. Наприклад, розміщення вишивки на рукавах жіночої сорочки пов’язане із вшануванням рук як знаряддя праці, побажання сили, вправності. Живучість традиції використання рушників у інтер’єрі житла, в обрядах певною мірою пояснюється її зв’язком з релігійни­ми віруванням охоронної функції. З плином століть магічне значення вишитої тканини вивітрилося з народної пам’яті і у її використанні стали переважати естетичні та архітектонічні функції: розвішані над вікнами й дверима рушники фіксували конструктивні деталі житла, вишиті на комірі і рукавах орнаменти підкреслювали край сорочки. Час не владний над художнім образом вишивки. І хоча кожне з поколінь вишивальниць вносить в орнаментику своє світоспри­йняття, але в численних повторах її мотивів збереглися елементи світоглядних уявлень людей, символіка пізніших землеробських культур Європи.

Найпростіші геометричні орнаменти розшифровуються: пряма горизон­тальна лінія — земля, хвиляста — вода, змія; квадрат — засіяне поле. Зміст гео­метричних і рослинних орнаментів розкривається у термінології візерунків, ча­сто пов’язаній з практичною діяльністю людей, тваринним і рослинним світом.

Художні особливості вишивки були завжди тісно пов’язані з технологією і матеріалом. Геометричний орнамент виконувався набиранням, низзю, занизу­ванням, гладдю, хрестиком, тобто швами, що пов’язані з рахуванням ниток тка­нини. Рослинні орнаменти виконувалися поверхневими швами: полтавською гладдю, художньою гладдю. Вільно пливуть по поверхні тканини тамбурний та рушниковий шви. Легкість і прозорість вишитих виробів досягається завдяки виколюванню і вирізуванню, оздобленню мереживом і бахромою.

Багаті художні традиції вишивального мистецтва набули подальшого роз­витку в художніх промислах, які виникли і сформувались у XX ст. Було ство­рено низку кооперативних майстерень у відомих центрах мистецтва — на Пол­тавщині, Київщині, Поділлі. Демонстрацією багатства української народної вишивки стала перша виставка народного мистецтва 1936 року, на якій експо­нувалось близько 700 оригінальних, майстерно виконаних експонатів із різних областей України. У 40-і й наступні роки широкої популярності набув вишива­ний портрет, що імітував живопис, сюжетні вишивки стають тематично багат­шими. У галузі вишивального мистецтва на Україні працює багато талановитих умільців, серед них — заслужені майстри народної творчості України — П. Березівська, О. Василенко, О. Великодна, О. Гасюк, Г. Герасимович, Р. Горбач, К. Горобець, Я. Грицишин, О. Гуцул, І. Дерцені, П. Клим, Г. Козак, 3. Крако-вецька, І. Куцик, Т. Левицька, Г. Леончук, 3. Магеровська та ін.

 

Четверта група

2. Український народний декоративний розпис пов’язаний з художнім оздобленням предметів побуту. Українці з давніх-давен прикрашали стіни хат та господарські будівлі, дерев’яний хатній інтер’єр, меблі, посуд, господарські речі. Найдавнішим і найпоширенішим видом народного малярства був настін­ний розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орна­ментальних мотивів у кожній зоні та області. Розписом покривалися стіни хат, призьба, фриз, що йшов угорі, стіни, наріжні пілястри, підвіконня, обрамлення вікон та дверей, самі двері, віконниці. А в інтер’єрі хати — піч, стеля, сволок, обрамлення вікон та дверей, образів тощо. У декоруванні фасадної стіни основ­ним орнаментальним мотивом виступали «квіти у вазоні».

Важливе місце у художньому орнаменті житла в Україні посідали декора­тивні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарські речі, дерев’яний посуд, дитячі іграшки і особливо, скрині. Народний декоративний розпис увій­шов яскравою сторінкою в історію культури українського народу. До нього на­лежать:

1)  настінний розпис культових приміщень (церков), жител і надвірних госпо­дарських споруд;

2)  різнобарвні малюнки на папері, відомі як мальовки;

3)  станковий народний живопис і графіка;

4)  оздоблення олійними фарбами дерев’яних виробів (скринь, мисників, вули­ків, віялок, дерев’яного посуду, іграшок, музичних інструментів);

5) писанкарство;

6) розпис тканин;

7)  малюнки на склі (поширені переважно в західних областях України).

Настінний розписце живописне зображення, виконане безпосередньо на стіні й пов’язане з архітектурою. Настінні розписи мають форми мозаїки, панно тощо. Розписи бувають тематичними й орнаментальними, виконуються технікою фрески, темпери, клеєного, силікатного та воскового живопису із за­стосуванням синтетичних матеріалів.

Мальовка — декоративний малюнок на тонкому папері, виконаний анілі­новими фарбами — «манійками», що прийшов на зміну настінному розпи­су в оформленні інтер’єру хати. З кінця XIX століття були винайдені яскраві анілінові барвники, тому майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах-мальовках відповідного розміру та фор­мату. Паперові прикраси — квіти в овалі, вазони-букети. Прямокутні килимки наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер’єру (на каміні та сволоку, над вікнами та підлогою). З початку XX століт­тя відомим центром виготовлення мальовок стає с. Петриківка Дніпропетровсь­кої області.

Петриківський декоративний розпис виник у селі Петриківка (нині Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.). З часу свого заснування у 1772 році Петриківка була важливим адміністративним і торговельним центром Протовчанської паланки, де тричі на рік збирався ярмарок, на якому місцеві майстри продавали килими, вибійчасті тканини, а також вироби з дерева, розмальо­вані самобутнім рослинним орнаментом. Після ліквідації Січі село стало ка­зенною слободою, жителі якої не зазнавали постійного кріпацького гніту, що також сприяло розвитку народного мистецтва. Петриківські декоративні роз­писи розвивались у вигляді стінопису житлових приміщень та декору речей гос­подарського і хатнього вжитку. В XIX столітті Петриківка вже була центром розповсюдження стінопису в Україні, орнаментика якого бере початок від ста­родавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалася у побуті за­порізьких козаків для оздоблення їхнього житла, начиння та зброї. Характерним для мистецтва петриківського розпису є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він ґрунтується на уважному ви­вченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів.

Широкого застосування у розписі набули мотиви садових і лугових квітів та ягід — калини, полуниці, винограду. Характерним для “петриківського орна­менту є також зображення акантового листя (папороті), пуп’янків, перистого ажурного листя.

Роботи сучасних петриківських майстринь, виконані на папері темперою, експонувались на Першій виставці українського народного мистецтва в Києві та Москві (1936 р.). У 1936—1941 роках у Петриківці існувала школа декоративно­го народного малювання, в якій композицію петриківського орнаменту виклада­ла відома майстриня петриківського розпису, майстер народної творчості Укра­їни

Т. Пата та її дочка В. Кучеренко. З 1958 року в Петриківці відкрито цех підлакового розпису, де виготовляють скриньки й декоративні тарілки із пре­сованої тирси, розписані олійними фарбами. З 1970 року в експерименталь­ному цеху стали виробляти декоративні панно, відточені з дерева декоративні вази, тарілки, кухлі, цукерниці, яйця-мальовки. У наш час діє Центр народної творчості «Петриківка» (директор В. Г. Биленко). Відомі майстри петриківсько-го розпису —-Т. Я. Пата, В. Ф. Палко, Т. Г. Куліш, М. К. Тимченко та ін.

 

П’ята група

3. Декоративний розпис виробів із дерева

Декоративний розпис виробів із дерева (скринь, мисників, віялок, саней, дерев’яного посуду, іграшок тощо) бере свій початок від настінного розпису дерев’яних культових споруд, поширених ще з давніх часів. Незначну части­ну декоративного розпису, що вціліла, становлять настінні розписи по дереву олійними фарбами в церквах, наприклад, у церкві Воздвижения у м. Дрогоби­чі (близько 1636 р.), розпис плафона у церкві с. Черва Закарпатської області (1753 р.). –

 

Яворівський розпис на дереві

Це український народний промисел, який виник у XVIII столітті на те­риторії сучасного Яворівського р-ну Львівської області — центрі збуту розма­льованих виробів із дерева. Він сформувався як своєрідна народна школа, виготовлення зі своїм специфічним розписом яворівських скринь, дитячих ігра-шок-забавок. Розпис скринь базувався на використанні традиційних україн­ських орнаментальних мотивів, чіткої послідовності технічних засобів виконан­ня із використанням фарб із природних барвників. Головний акцент у компози­ції розпису робився на орнаментальних мотивах, розміщених у центрі виділених на площині «віконець». Вони становили основу традиційної системи розпису, в якій домінували рослинні орнаментальні мотиви, їм завжди підпорядковува­лись геометричні візерунки, що тактовно вводились у композицію. Залежно від композиційного вирішення орнаментальних мотивів скрині іменувались: вазо­нова, віночкова, квіткова. У II половині XIX ст. у центральній композиції малю­вали квіти у вазонах, розміщені симетрично щодо вертикальної осі. У розписах скринь використовували і додаткові елементи — зображення сонця і зірок, де­рев, вазонів. На початку XX століття вазонкові композиції були майже повністю замінені віночковими. Квіти, розетки, зірки малювались в обрамленні віночка у центрі «віконця» передньої стінки і віка скрині. Кольорова гама яворівського розпису скринь базується на п’яти основних кольорах: коричневому, зелено­му, жовтому, білому, червоному. Окремі кольори мали конкретне призначення у розписі: темно-коричневою фарбою обводили смуги по краях скринь і бордю­ри; темно-зеленою розмальовували площини «вікон»; світло-зеленою — мотиви качечок; червоною — зображення квітів і листя в галузках.

У післявоєнний час у зв’язку зі зміною побуту мальовані скрині не знахо­дили застосування в домашньому інтер’єрі, все частіше майстри декоративного розпису почали створювати вироби сувенірного характеру.

Різновидом яворівського розпису на дереві в наш час є дитячі іграшки — коники, метелики, пташки, візочки, виготовлені з дерева із оригінальною кон­струкцією, механікою для кожної забавки. Яворівські народні іграшки користу­валися великою популярністю серед населення Прикарпаття. У II половині XX ст. на зміну розпису традиційних побутових виробів на Яворівщині набуло масового поширення малювання сувенірних точених виробів (вазочки, грибки, яйця-мальованки) ацетоновими фарбами. Провідними майстрами Яворівського розпису на дереві в наш час є Ю. Момрик, Ю. Турко, М. Петрів, Ю. Ференц, П. Люта та ін.

 

Шоста група

4. Писанкарство

Одним із видів українського народного мистецтва виступають писанки, орна­ментовані пташині яйця. Поширений здавна в Україні звичай розписувати пта­шині яйця пов’язаний із дохристиянським обрядом зустрічі весни. Мотиви роз­пису завжди мали символічний зміст: у них поетизувалась краса буття, втілю­валось сподівання на краще майбутнє. Упродовж століть мистецтво писанки набуло характеру народно-декоративного живопису.

Багато народів світу шанували, возвеличували яйце з його власною атрибу­тикою. У багатьох стародавніх народів збереглися перекази, у яких яйце висту­пає джерелом життя, світла, навіть зародком усього Всесвіту. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник із яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому во­ни використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.

Досліджуючи матеріали археологічних експедицій щодо вивчення трипільської культури, вчені-археологи біля села Лука Врублівецька знайшли декіль­ка керамічних яєць із так званими торохкальцями — маленькими камінчиками, що вільно торохкотіли всередині яйця, їх використовували як засоби, що від­лякують злих духів.

На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в

X—XIII століттях. Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується X—XI століттями. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки — яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими, повідомляючи по прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. За пе­ріод з XIII до другої половини XIX століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів.

У 20—30-х роках XX століття писанки були зараховані до шкідливих куль­тових атрибутів, а ті, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги. Виготовлення писанок припинилося в усіх областях Радянської України, за винятком відда­лених карпатських сел.

У 60-х роках XX століття писанкарство відновилося як мистецтво. Навесні, перед великими святами, у Вижниці, Косові, Коломиї народні майстри продава­ли писанки на ярмарках, сприяючи цим стихійному виникненню писанкарсько-го промислу. У 70-х роках писанки вже експонувалися на виставках. З’явилися приватні колекції писанок. У 80-х роках до писанкарства звертаються професійні художники, у містах виникають музеї писанок (м. Коломия). Великі експозиції писанок має Львівський музей етнографії та художніх промислів — понад 11 000 екземплярів із 20 областей України. Українські писанки можна побачити за ме­жами України: в Лондонському королівському музеї, у Санкт-Петербурзі в ко­лишньому музеї етнографії народів СРСР, в музеях Праги і Кракова.

У народі кажуть, що писанка — це енциклопедія українського народного ор­наменту. Серед писанок, прикрашених рослинним орнаментом, спостерігається велика різноманітність мотивів: гілочки, квіти, вазонки, гірлянди, листки. Гео­метричний орнамент писанки має невелику кількість лінійних і фігурних еле­ментів — різноманітність мотивів творить тут відповідний уклад малюнка. Пи­санки з тваринними мотивами зустрічаються рідше.

Матеріалом для писанки є пташине яйце. За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка — яйце, пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з’явилася крапанка, яка побутує і досі.

 

Сьома група

Найпоширеніші способи виготовлення писанки:

— фарбування яйця в один колір (червоний, синій, зелений, жовтий), харак­терне для всієї України — крашанки, галки, галунки, сливки;

— нанесення малюнка на пофарбоване в один колір тло яйця гострим пред­метом — дряпанки або скробанки;

— розпис яйця пензликом олійними фарбами — кальовки;

— накрапування на пофарбоване яйце воску з наступним занурюванням йо­го в фарби, від світлої до темної — крапанки.

Із кінця XIX століття поряд із писанками створюються дряпанки і мальо­ванки.

Дряпанка — це крашанка, на якій орнамент видряпаний голкою або мета­левим стержнем.

Мальованка — це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.

Білі писанки (галунки), що належать до вишуканих мистецьких творів, трапляються здебільшого на Київщині та Чернігівщині.

Після нанесення кольорового орнаменту решту яйця знебарвлюють міц­ним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершеної краси та яскравості малюнки.

У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буянням насичених фарб. У художньому відношенні писанки міцно пов’язані з іншими видами народного мистецтва певної місцевості, у них простежують­ся давні традиції та форми українського народного орнаменту. Писанки — це витвір руки і душі. Коломия — це національний центр писанкарства.

 

5. Українські народні тканини (ткацтво) мають різне призначення, виго­товляються народними майстрами ручним способом. Ткацтво — сукупність ви­робничих процесів виготовлення тканини на ткацькому верстаті шляхом пере­плетення взаємно перпендикулярних текстильних ниток. До народних тканин належать сурові полотна, сукна, вовняні тканини, поштучні вироби (скатерки, рушники, хустки, пояси, рядна, намітки, плахти, запаски та ін.).

 

Історична довідка

Примітивне ручне ткацтво виникло ще за часів неоліту як вид плетіння. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н. е. Ран­ня стадія ткацького виробництва на східнослов’янських землях припадає на пе­ріод трипільської культури. Археологічні знахідки цього періоду являють со­бою значну кількість ткацького знаряддя — деталі первісних ткацьких верстатів, глиняні прясельця для веретен, ткацькі грузила. Самих тканин цього періоду не виявлено, але є відбитки їх на денцях керамічного посуду. В Київській Русі ткацтво було важливим ремеслом. Із X ст. зустрічаються згадки про наявність на Русі сукна, з якого шили свити і опанчі. Спочатку ткацтво було в Україні до­машнім ремеслом, з часом воно розмежувалось на сільське і міське ремесла, що привело до виникнення і співіснування протягом кількох століть двох форм — народного домашнього промислу та цехового ремесла.

Перші механічні ткацькі верстати з’явилися в Англії наприкінці XVIII ст. Велике значення у розвитку ткацтва мало винайдення у 1804 році машини Жакардо. У вітчизняному ткацтві перші механізовані верстати стали застосовува­ти на початку XIX ст. У XVII—XIX століттях на основі існуючих у Львові, Го­родку, Дрогобичі, Стриї цехів та дворових поміщицьких майстерень виникли ткацькі мануфактури — у Лагоді та Бродах на Львівщині, Залізцях, Немирові та Тульчині на Поділлі, Горохові та Корці на Волині, Києві, на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. На цих мануфактурах народними майстрами виго­товлялися у значній кількості багато оздоблені й коштовні тканини — шпалери (гобелени), золототкані тканини — поплін, оксамит, китайка, тафта, кумач.

Мистецтво ткачів найяскравіше виявилось у виготовленні візерункових тканин. Для візерункового ткацтва майстрині самі готували пряжу з місцевої сировини і фарбували домашнім способом. Провідними техніками візерунко­вого ткання були:

—  класичний ручний перебір;

—  ремїзно-підніжкове візерункове ткання;

—  техніка килимового закладного ткання.

Оздоблювалися народні тканини крім тканого візерунку ще вибійкою, гап­туванням або вишивкою. За візерунком, композицією і колористикою вони були досить різноманітними: смугасті, картаті, з геометричним чи рослинним орна­ментом, прикрашені стилізованими мотивами птахів, тварин, дерев.

Загалом кольорове вирішення українських народних тканин було злагодже­ним, позбавленим строкатості. Переважали в основному світлі кольори полотна і білої вовни, коричневі, сірі відтінки. Чорний колір був типовим для тканин, із яких шили верхній одяг бойки і лемки. Поширеним був яскраво-червоний, а також синій. Рідше використовували кольори — зелений, жовтий і фіолетовий.

З кінця XIX — початку XX ст. у зв’язку з поширенням машинного текс­тильного виробництва народне ручне ткацтво почало занепадати. Відродження його на базі народних традицій розпочалося із 30-х років XX століття. Особли­вого розвитку воно набуло в традиційних осередках народного ткацтва. У га­лузі художнього ткацтва в Україні працювало і працює багато талановитих май­стрів та художників. З XVIII—XIX ст. стали відомими імена досвідчених тка­чів — П. Бідного, родини Роликів і Демченків,

І. Златоглавнииа, Оболонських, І. Прилуцького, Я. Суходольського. У наш час особливо відзначились у цій га­лузі лауреати Державних премій України ім. Т. Г. Шевченка, заслужені майс­три народної творчості України Г. Верес і Г. Василащук; заслужені майстри на­родної творчості України Н. Антончик, О. Балун, Н. Бабенко, М. Виноградська, П. Клим, Г. Денисенко, В. Ракоїд, Д. Єфремова та інші.

 

Восьма група

Косівські візерункові тканини — художні вироби ручного ткацтва, що виго­товлялися на Косівщині та в гірських районах Івано-Франківської області Ук­раїни. У 1882 році в Косові було організоване ткацьке товариство, яке надава­ло допомогу ткачам щодо художнього і технічного удосконалення їх творчості. У II половині XIX ст. поширеним типом художніх тканин були візерункові тканні верети з поперечними смугами, ліжники, поліхромні пояси з багатим ор­наментом, які набули широкого розвитку з 40-х років XX ст. У цей період у Ко­сові та навколишніх селах створено ряд ткацьких артілей, які згодом укрупни­лися і були реорганізовані у фабрики. Найбільш характерними для Косовських тканин є поперечносмугасті візерунки, виконані в яскравих, золотисто-жовтих кольорах, що доповнюються блакитним, зеленим, фіолетовим та білим.

Буковинські візерункові тканини — своєрідні ткані художні вироби, виконані на Буковині (Чернівецька обл.). Міцні традиції художнього ткацтва дозволили в м. Хотині і Путивлі організувати промислове виготовлення килимів, наки­док, серветок, їх геометричний і геометризовано-рослинний малюнок будується за принципом поперечносмугастих композицій.

Львівські візерункові тканини виготовлялися на Львівщині. Розвиток на­родного ткацтва тут відомий здавна. Уже в XIV ст. на цій території заснову­ються спеціальні ткацькі цехи в Самборі (1376 р.), у Львові (1445 р.), Городку (1537 р.). Серед виробів цехових майстрів Львівщини основне місце займало полотно і вироби з нього — скатертини, рушники, перемітки, сорочки. Значно­го розвитку набули львівські тканини в XVII ст. на ткацьких мануфактурах, які існували у Бродах, Сокалі, Львові, Золочеві. Основними видами продукції були килими, а також шовкові й золотолиті тканини. Із XIX ст. спостерігався занепад ручного ткацтва на Львівщині, його поступово витісняло машинне. Відновлен­ня ручного виробництва відбулося у повоєнні роки. Тут виникає ряд ткацьких артілей, де на ручних верстатах виготовлялися скатерки, покривала, рушники, килими. У 1960 році при Львівському відділенні Художнього фонду України відкрито Ткацьку художньо-виробничу майстерню. Наприкінці 60-х років ху­дожньо-виробнича майстерня була реорганізована у спеціалізований ткацьких цех, де випускаються візерункові тканини: верети, рушники, декоративні доріж­ки, накидки для м’яких крісел і телевізорів, виготовляються одягові тканини.

Орнамент львівських узорних тканин в основному геометричний, із ви­користанням елементів народного ткацтва. Колорит поліхромний, з перевагою теплих рожево’-червоних, брунатних, світло-сірих тонів. Деколи вживається лю­рекс.

Килимарство — виготовлення килимів та килимових виробів (гобеленів, доріжок, паласів, шпалер, паласів, сумахів). Основною сировиною килимарства є вовна, бавовна, льняні волокна. Останнім часом застосовують ручний або ма­шинний способи. Ручне виробництво килимів здійснюється на вертикальних і горизонтальних верстатах, машинне — на механізованих килимарських вер­статах і жакардових машинах.

Килим — твір художнього ткацтва, призначений для оздоблення або утеп­лення житлових і громадських приміщень.

 

Дев’ята група

Історична довідка

Килими відомі з глибокої давнини. Знайдений на Алтаї в одному з Пазирицьких курганів ворсовий килим належить до V—IV століття. Це так званий пазирицький килим — найдавніший килим ручної роботи. Пазирицький килим має майстерне композиційне вирішення: центральне поле заповнене великими розетками, бордюр орнаментований зображенням орлиного грифа і має кайму із низки розеток. Ближче до країв килима зображено лань, яка пасеться, а на ши­рокому центральному бордюрі — вершники. Фон килима — теракотовий, орна­мент золотисто-жовтого, темно-синього, голубого і кремового кольорів. У наш час цей килим зберігається в Ермітажі.

Збереглися відомості про існування килимів в Ассирії і Вавилоні, в античних містах, у скіфських оселях Північного Причорномор’я, найбільш відомі килими Сходу — перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі, вірменські. Пізніше килими набули поширення у європейських народів, зокрема у слов’ян.

Техніка виконання

Килими бувають безворсовими і ворсовими.

1.  Безворсові килими більш різноманітні за технікою виконання. Виділяють чотири їх основні типи:

а)  двобічні гладенькі, виконані так званою рахунковою технікою (вона дає можливість використання у килимах малюнків широкої кольорової гами і різноманітних мотивів);

б)  двобічні гладенькі зі складним орнаментальним або сюжетно-тематич­ним малюнком;

в)  однобічні килими-паласи;

г)  складні за структурою однобічні килими-сумахи.

2.  Ворсові килими бувають трьох типів:

а) звичайні ворсові (довжина ворсу 4—5 мм);

б)  високоворсові (довжина ворсу 10—12 мм);

в)  махрові (довжина ворсу 13—15 мм).

 

Килимова орнаментика

Традиційний килимовий малюнок поділяється на центральну частину і кай­му (бордюр). Найширша частина кайми називається основною каймою, а обля­мовуючі її смути — підкаймами. Є гри основні схеми розміщення візерунків у центральній частині і на каймі килима:

—  симетрична композиція;

—  рапортна композиція (складається із повторюваних у певному ритмі узорів одного масштабу);

—  композиція з вільним розміщенням узорів на площині;

—  композиція без спільного орнаментального поля і кайми (так звані смуга­сті).

 

Українські килими

Найбільш цікавим елементом українських килимів є орнаментика. Най­давніші килими, які збереглися до нашого часу, оздоблені рослинним орнамен­том, проте перші українські килими мали геометричний малюнок. Це були про­сті, одноколірні смуги технічного походження. Згодом такі смуги розкладалися на окремі орнаментальні мотиви — трикутники, скісні й східчасті фігури, прямо­кутники і чотирикутники, розміщені у ритмічному порядку. Подальша розробка геометричної орнаментики призвела до появи великої кількості найрізноманіт­ніших візерунків: клинців, стріл, зірок, мотивів у вигляді хреста. В результаті ус­кладнення геометричних узорів на українських килимах з’явилися медальйонні композиції, в основу яких було покладено один або кілька великих, здебільшого ромбовидних, мотивів. Такі килими набули особливого поширення на Поділлі, Волині і в західних областях України.

Рослинний орнамент українських килимів — витвір народних майстрів піз­нішого часу. Нерідко в основу рослинних мотивів покладено зображення де­ревця, стеблин і гілля. Вишуканим, багатобарвним рослинним орнаментом славляться килими Лівобережжя — Полтавщини, Чернігівщини і Середнього Подніпров’я — Київщини. Цікаві форми рослинної орнаментики бачимо в ки­лимах Поділля, Буковини, Волині.

 

Десята група

5. Гончарство

Гончарство — виготовлення із глини різних за призначенням гончарних ви­робів — посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури. Воно виникло в епоху нео­літу. Гончарство розвивалося там, де були придатні для цього глини. Сирови­ну очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці і потім випалювали, спочатку — на відкритих вогнищах, піз­ніше — у звичайних печах, і наприкінці — у спеціальних гончарських горнах.

З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу нео­літу гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця. У часи неоліту вироби гончарства оздоблювали орнаментом, мальова­ними кольоровими фарбами мінерального походження.

Вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випа­лені до твердого стану мають назву — кераміка.

Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології ви­готовлення.

 

Основними технологічними видами кераміки е:

•   гончарство;

•   теракота;

•   майоліка;

•   фарфор;

•   кам’яні маси.

Українська народна кераміка

На території України сліди гончарства археологи датують VI — початком

IV тисячоліття до н. е. Неолітичний посуд виготовлявся ліпним способом, або слабо випаленим. У часи мідної доби значного розвитку набула трипільська кераміка, поширена в лісостеповій та степовій зонах Правобережної України.

V  І тис. до н. е. — до початку І тис. н. е. на степовій та лісостеповій території України та на Північному Причорномор’ї існувало високорозвинуте мистецтво численних племен — кіммерійців, скіфів, сарматів. Гончарство мало велике зна­чення лише у осілого населення. Виробляли різноманітний посуд — горщики, корчаги, миски, а також прясельця, ґудзики. Посуд ліпили вручну. Оздоблюва­ли пластичним орнаментом. З кінця VII ст. до н. е. поширюється виробництво чорнолощеного посуду, прикрашеного різьбленим геометричним орнаментом, інкрустованим білою глиною.

 

Одинадцята група

Історична довідка

Ранньослов’янська кераміка найкраще представлена пам’ятками черняхівської культури II—V ст. н. е., поширеної в зоні лісостепу. Тут побутували горщи­ки сірого кольору з лощеною поверхнею, широким отвором і вузьким дном, ве­ликі й малі миски, глечики з високою циліндричною шийкою, кубки, кухлі, вази. Для української народної кераміки після монгольської доби характерне широ­ке запровадження швидкообертового гончарського круга. Це дало можливість витягувати тонкостінний високоякісний посуд. Розширився його асортимент: з’явилися ринки, кухлики, чарки; горщики стають ширшими, отримують криш­ку. Переважна більшість виробів у XIV—XV ст. була сірого кольору внаслідок випалювання у безкисневому середовищі. Декор складався із простих мотивів — смужок, зірок, трикутників, хвилястих ліній, нанесених на сирі стінки штампом, орнаментальним валиком або зубчастим коліщатком. Прикраси утворювали горизонтальну смугу у верхній частині предмета. Кераміку такого типу ви­робляли у Львові, Кам’янці-Подільському, Кремінці, Косові, Луцьку. У ХУ-ХУ! ст. у західних районах України поширюється оздоблення стінок посу­ду кілкуванням. Поширеним видом оздоблення сірого посуду в XIV—XVI ст. було лискування. Крім сірого посуду в цей час все ширше розповсюджується виробництво посуду з черепком природного червоного або жовтого кольорів, випаленого В кисневому середовищі. Ці вироби почали оздоблювати опискою або кальовкою, тобто кольоровими глинами. Із XVI ст. міські гончарі почина­ють вживати свинцеву поливу, яка надає нових декоративних якостей. Вини­кає нова техніка — підглазурний розпис кольоровими ангобами. Українські гон­чарі виробляють кахлі, архітектурні вставки, черепицю. У XIX — на початку XX ст. вироблялись дитячі глиняні іграшки (Поділля і Полтавщина). Протягом XVIII—XIX ст. викристалізувались характерні особливості української керамі­ки, формувалися її головні осередки, кожному з яких притаманний свій оригі­нальний стиль декоративного оздоблення керамічних виробів:

•   дибинецька кераміка (Київщина);

•   ічнянські кахлі (Чернігівщина);

•   подільська народна кераміка;

•   кераміка західних регіонів України — косівська кераміка, закарпатська на­родна кераміка, буковинська народна кераміка, народна кераміка Львівщини;

•   опішнянська кераміка (Полтавщина).

Наприкінці 20-х років розпочалося кооперування гончарів. Виникли кера­мічні артілі у Дибинцях, Василькові, Цвітній, Бубнівці, Спішні. У 1935 році при музеї українського народного мистецтва в Києві було організовано керамічну майстерню. Тут працювали П. Іванченко, П. Мусієнко, С. Пучко, брати Герасименки, М. Приймаченко. Найвизначнішим у цьому колективі був І. Т. Гончар. У 1960 році у зв’язку з ліквідацією промкооперації художні артілі було реор­ганізовані у фабрики і комбінати:

1.  Васильківський майоліковий завод.

2.  Виноградівський керамічний завод (Закарпаття).

3.  Косівське виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина»

4.  Опішнянський керамічний завод «Художній керамік».

5.  Львівська   експериментальна   кераміко-скульптурна   фабрика   Худфонду України.

У галузі кераміки в Україні працювало і працює багато талановитих народ­них майстрів і художників-професіоналів: В. Біляк, Т. Демченко, В. Омельчен-ко, Г. Пошивайло, В. Газдик, І. Галас, М. Денисенко, В. Коваленко, Т. Левків, Я. Шеремета, Б. Горбалюк та інші.

 

Дванадцята група

7. Деревообробні промисли і ремесла

В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд (ковші, миски, ковганки, ополонки, солонки), домашні меблі (лавки, цеберки, ряжки, діжі, бодні), сани і вози, знаряддя праці, пристрої для прядіння і ткацтва тощо.

Особливо розвивалися деревообробні промисли на Поліссі і в лісостепових районах, де був достатній вибір деревини. Найпростішим і, очевидно, найдавні­шим, що зберігся ще в XIX — на початку XX ст., прийомом обробки дерева було випалювання чи видовбування (вирізання) із суцільних його кусків. Так робили кадуби, жлукта (для лужіння білизни), ступи, човни, ночви, вулики, солонки, ложки. Ложки, ополонки, ковганки обробляли згодом спеціальними ножами та різцями і шліфували так званим шліфером. Ложки були прості (мужицькі, ци­ганські) і пофарбовані у золотистий і темно-червоний колір (руські).

Бондарство

До пізніших промислів, що потребували складніших прийомів роботи й ін­струменту, належить бондарство — виготовлення ємкостей для зберігання та пе­ревезення рідких і сипучих продуктів. Це бодні, діжі (хлібні діжі), цебра, траяни, барила, баклаги. Значне місце серед бондарних виробів займали різні за призна­ченням і розмірами бочки: 50—60-відерні для кінного транспортування води, об­ладнані двома днищами і отвором для зливу; невеликі 5—10-літрові ручні-бак-лаги і барила; бочки для пива і квасу на 20-30 літрів, для засолювання риби і грибів, овочів та фруктів. Другу групу бондарних виробів становив відроподіб-ний посуд — коновки, цебри, шаплики, дійниці, джбани, діжки. Вони мали фор­му циліндра, який або звужувався, або розширювався догори.

Бондарний промисел передбачав наявність у столяра високої майстерності і неабияких умінь. Прорізування пазів у клепках, так званих уторів при встав­ленні днищ було досить складною технічною операцією, що потребувала точ­ності, уміння і спеціального інструменту. Крім сокири, пилки, стамески, долота, молотка, свердла користувалися ще фуганком, рубанком, циркулем, шерхебе­лем, лінійкою, кривим стругом («уторником»), відшукуючи радіус дна шляхом ділення величини круга виготовлюваного виробу на шість. Клепки скріплювали двома чи кількома дерев’яними, а пізніше залізними обручами — операція, що також неможлива без відповідних навичок і вмінь.

Українські майстри добре розумілися в особливостях різних сортів дереви­ни, попередньо піддаючи його необхідній обробці. Зрублені дерева розпилювали вручну, ретельно висушували, сортували.

 

 

Стельмахування

Значного рівня розвитку досягло стельмахування — вироблення саней і возів, а також коліс. Виготовлення коліс, виточування круглих ступиць до них роби­лося на простих верстатах — коловоротах. Матеріал для гнуття ободів, дуг, по­лозів для саней попередньо розпарювали у спеціальних парильнях («парнях»), що являли собою невеликі зрублені землянки з піччю і чаном, димарем і отвором для виведення пари. Відома була і давніша «суха парня» — неглибока яма з багат­тям, покрита дерном, на який клали призначений для гнуття матеріал.

 

Столярне ремесло

Поширеним в Україні було і столярне ремесло. Крім загальновживано­го інструменту столярі користувались також столярним верстатом, на якому за допомогою рубанка і фуганка виготовляли стільці, мисники, ліжка, рами для ві­кон і рамки для вуликів, дерев’яні частини борін, плугів. Круглі за формою вироби — фігурні колони для церков і ґанків, деякі деталі для самопрядок, веретена, качалки, стріли, дитячі іграшки виготовлялися на простому токарному верстаті для дерева. Столярі-гребінники, користуючись стругом, спеціальними швайками й пи­лами, виготовляли гребені і гребінці, необхідні для прядіння, випилювали і ви­палювали зубці у заготовках з клена і груші. Столярі-бердники, вистругуючи і відполіровуючи тонкі дерев’яні пластинки, монтували з них дошкоподібне бердо для ткацьких станків.

 

Теслярство

Будівництвом житла і господарських прибудов (комор, хлівів, клунь) із де­рева займалися переважно теслі. Сокирою вручну обтісували і пилкою розпилю­вали колоди, в яких долотом вибиралися поздовжні пази, а на кінцях робилися кутові зарубки. Колоди за допомогою простого, але хитромудрого пристосуван­ня — «драчки», щільно з’єднувалися («придиралися») в зруб. У добу капіталіз­му з появою відхідництва сільські теслі і столярі, об’єднуючись в артілі, будува­ли водяні й вітряні млини, церкви, монастирі та інші великі споруди.

 

Художнє оздоблення виробів із дерева

Відчуваючи потяг до краси, українські майстри прагнули орнаментувати вироби чи окремі деталі будов. Наприклад, наличники вікон прикрашали різь­бою; сволок у хаті — написами, хрестами і розетками. Різьбою, випилюванням, фарбуванням орнаментувалися дуги, ярма, стінки возів і саней та багато інших виробів аж до деталей плугів. Із особливим старанням розписували скрині.

 

Плетіння

У поліських районах помітне місце серед деревообробних промислів займа­ло плетіння кори дерева, бересту, лози корзин і кошиків. Коробки-сівалки гну­ли із дранки — тонких широких дощечок, ретельно обструганих і розпарених. З тонших і вужчих смужок дранки, бересту, липи чи дубу, лика плели кошики для ягід, грибів і перенесення неважкої поклажі в руках або через плече.

Немало виробів, особливо напівсферичні корзини-верейки для збирання картоплі та інших овочів, плели з лози; коробки-сівалки, кадуби (солом’яники) для зберігання зерна, брилі — з соломи. На Поліссі плели з лика личаки. Як і інші види виробів з дерева, плетені предмети відзначалися художньою доско­налістю. Нині в Україні крім личаків, які повністю вийшли з ужитку, плетіння зберігається переважно у вигляді художнього промислу.

 

Тринадцята група

8. Український костюм

Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особ­ливості його матеріальної та духовної культури, служить етнічною позначкою.

Етнодиференцюючі особливості традиційного одягу допомагають простежити специфічні та спільні риси культури, виявити початкові, етногенетичні витоки, а також різночасові нашарування у процесі історичного розвитку.

Український костюм до XIX — початку XX ст. став яскравим, самобутнім, багатогранним явищем культури, яке формувалося протягом складної історії українського народу в конкретних природнокліматичних, соціально-економіч­них та побутових умовах. У традиційному українському костюмі відобразила­ся спільність походження східнослов’янських народів, тривалі взаємовпливи та взаємодії культур українського народу та сусідніх із ним слов’янських, а також неслов’янських народів.

Історія українського традиційного вбрання генетичне пов’язана з одя­гом населення Київської Русі, з її культурою, що простежується при вивченні археологічних матеріалів, писемних джерел та усної народної творчості. Архе­ологічні знахідки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ре­месел, а також дають уявлення про давньоруське вбрання. Наприклад, археоло­гічні матеріали, що стосуються II половини І тисячоліття та періоду Київської Русі, засвідчують, що на території Дніпровсько-Дністровського Межиріччя вже на той час вирощувались льон та коноплі як основна сировина для тканини. На базі землеробства розвивалось і скотарство. Рослинні волокна, вовна, шкі­ра та хутро домашніх і диких звірів були основою та сировиною для розвитку промислів і ремесел щодо виготовлення матеріалів для одягу.

Давні слов’яни підтримували торговельні зв’язки з населенням Північного Причорномор’я, зокрема Криму, Візантійської Імперії, арабського Сходу, з без­посередніми сусідами на південному сході — степовими та осілими племенами, а з XVII—XVIII ст.— із західноєвропейськими країнами. На Русь імпортували­ся різні види тканин — шовкові, сукняні, оксамитові. Шовкові тканини найріз­номанітніших кольорів під загальною назвою «паволока» поділялися на парчу, пурпур, порфир, червленицю або багр. Із Західної Європи руські князі вивози­ли фрицькі та фламандські сукна, їх використовували переважно князі і бояри, з них виготовляли церковний одяг. Із арабського Сходу надходили крім тканин намистини з кольорового та посрібленого чи позолоченого скла.

Загалом в економіці Давньої Русі імпорт відігравав другорядну роль. Це були переважно предмети розкоші, які поширювалися серед вузького кола на­селення, а пізніше використовувались для культового призначення. Широкі верстви населення користувалися виробами місцевих майстрів та ремісників. Як матеріали, так і саме вбрання селян і простих городян були саморобними. Відомості про одяг зберігалися у давньоруських писемних пам’ятках. При­міром, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слові про похід Ігорів» – кожух і опанча, в інших письмових джерелах — сорочка, ногавиці, онучі, корзно, свита, клобук, вінець. Археологічні матеріали засвідчують і побутування в Київській Русі взуття шкіряного — постолів, чобіт із стебел рослин і кори дерев — личниць, а також великої кількості прикрас. Археологічні знахідки та письмові джерела суттєво доповнюють іконографічні матеріали XI—XIV ст.— фрески, ікони, книжкові мініатюри, які здебільшого дають уявлення про одяг князів, бояр, дружинників. Фрески Софійського собору у Києві зберегли зоб­раження не тільки київської сім ї, характерним елементом вбрання якої був плащ — корзно, але й музикантів, мисливців, одягнених у вузькі штани та со­рочки з поясом.

Давні писемні та археологічні пам’ятки свідчать про майнову та соціаль­ну диференціацію східнослов’янського суспільства. Про накопичення значних багатств серед певної частини населення Київської Русі свідчать як численні скарби, так і коштовності, зброя. Прикраси часто художньо декорувалися ре­алістичним орнаментом у вигляді голови коня, птахів, змій, поширеним був гео­метричний орнамент.

Самобутнім та мальовничим був костюм давньоруської селянки. Вбрання заміжньої жінки та дівчини складалося із довгої вишитої сорочки, поясного одя­гу у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше з двох частково зшитих шматів орнаментованої або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінок, а в заміжньої жінки — рушникоподібний шма­ток тканини, головний убір, яким прикривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли.

Не таким яскравим був чоловічий одяг. Він складався із сорочки довжиною до колін, що одягалася навипуск та підперезувалася шкіряним або в’язаним поя­сом, а також нешироких штанів (порти, гачі). На голові — валяна шапка, на но­гах плетені або шкіряні постоли з онучами. У холодну пору року одягали сук­няну свиту, а взимку — кожух.

У XV—XVII століттях сформувався суто український народний одяг: ши­рокі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки — у чоловіків, сорочки з суціль­ними рукавами, плахти, запаски, лейбики — у жінок. У костюмах переважав світлий колорит основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки і штани, а часто і вовняний верхній одяг — свити, гулі, гуні.

Майже білого кольору було некрите овчинне вбрання, вироблене «набі­ло» — кожухи, кептарі. Ця білизна підкреслювала яскраві барви плахт, запасок, поясів, головних уборів, а також вишивок і аплікацій. Широко вживались ко­ричневий і сірий кольори різних відтінків, чорний, яскраво-червоний (особли­во у запорізьких козаків), у жіночих плахтах та поясах статей. Популярним був синій колір. Розмаїтість кольорів не порушувала принципу переважання коло­ритної єдності, двохколірності і навіть монохромності у кольоровому вирішен­ні костюмів.

Роль начіпних прикрас була відносно незначною: у жінок нашийне і нагруд­не намисто різного типу, сережки, персні, а у чоловіків — тільки персні: Крім того, і чоловіки, і жінки користувалися аграфами та пряжками. Намисто низа­ли переважно з бісеру, коралів, металевих бляшок, ланцюжків і монет. Чоловічі та жіночі головні убори оздоблювалися пір’ям і квітами, колосками, мітелками ковили, стрічками.

Український народний костюм при всіх спільних рисах відзначається ве­ликою різноманітністю, регіональними особливостями, які визначалися че­рез історичні, економічні, географічні причини. Приблизно до 70-х рр. XIX ст. народний одяг виготовлявся переважно з тканин домашнього вироблення. З роз­витком промислового виробництва на селі з’являються дешеві фабричні ткани­ни, які народ пристосовує до традиційних форм одягу.

 

Чотирнадцята група 

 9. Ювелірні вироби з каменю та бісеру

Ювелірна прикраса — це ніби той штрих, яким художник завершує полот­но, надаючи образові чіткості й виразності. Доречно підібрані намисто, сережки, брошки, перстень створюють ансамбль, підкреслюють вроду жінки чи чоловіка і водночас свідчать про гарний смак.

Ще в сиву давнину людей полонила нетлінна краса мінералів. Індійський мінералог Рао Бохадур на підставі досліджень, проведених в Індії, Бірмі та інших країнах, підтвердив, що добування дорогоцінного і напівдорогоцінного камін­ня є одним із найдавніших видів геологічної діяльності людини. Халцедон, не­фрит, агат та інше кольорове каміння служило людям прикрасою ще VII—X ти­сяч років тому. Бірюзу почали добувати й обробляти на Синайському пів­острові за III тисячоліття до нашої ери. У знаменитих копальнях Клеопатри на березі Червоного моря за II тисячі років до нашої ери добували смарагди. Рубіни й сапфіри знаходили у розсипах на острові Шрі-Ланка близько 2600 років тому, а алмази Індії були відомі III тисячі років тому назад. Ювелірне ре­месло належить до найдавніших. Воно – майже ровесник кравецтва й шевства. Обробляючи мінерали, оправляючи їх у золото або срібло, майстри розкривали всю їхню природну принадність.

Краса каміння не лише додавала ошатності одягу, а й упродовж віків на­дихала людей на створення чарівних поетичних образів: «Онікс, яхонт і пер­ли — твої очі, ланіти й зуби»,— так змальовував сірійський поет X сторіччя Ас-Санаубарі дівочу красу. А марновірні люди приписували каменям цілющі властивості, магічну силу, пов’язували їх із місцями народження або відповід­ними знаками зодіаку (в перекладі з грецької — «коло із зображень тварин»). Таємнича сила, нібито властива тому чи іншому каменю, визначала його місце, коли ювелір оздоблював одяг, зброю, інші речі.

У східних народів вважалося, що сердолік, бірюза приносять щастя, доб­робут, коралам приписували цілющу силу. В Західній Європі у великій пошані були топаз, рубін, смарагд. Вірили, що смарагд оберігає подружню вірність, сап­фір дає заспокоєння вдові, червоний рубін дарує пристрасть, рожевий — ніжне кохання, аметист — відданість, сардонікс — подружнє щастя, агат — здоров’я, хризопраз — успіх, бурштин — «морський ладан» — здоров’я і щастя, а топазу остерігалися, бо він пробуджує ревнощі… У поетичній легенді, яку переповів грецький драматург Есхіл, йдеться, що бурштин — це застиглі сльози дочок Геліоса, бога Сонця. Коли їхній брат Фаетон, виблагавши у батька дозвіл сісти у вогняну колісницю, щоб проїхатися по небу, не справився з крилатими кінь­ми й загинув, сестри дуже побивалися за ним. Боги перетворили їх на тополі. Стоять вони над Ериданом, роняють сльози в холодну воду, й гіркі ті краплі перетворюються на бурштин.

Стародавні єгиптяни любили червоний сердолік, на ньому вирізьблювали зображення священного жука-скарабея. Греки з халцедону, агату, сардоніксу виготовляли дивної краси мініатюри — камеї. Деякі з них збереглися в Ермі­тажі — «Камея Гонзага», «Адам і Єва», «Едіп і сфінкс» та інші, вирізані са­ме із сардоніксу. Античні геми — камені із вирізьбленим зображенням — різ­номанітні за сюжетами. Стародавні майстри прагнули увічнити всі гідні уваги аспекти тогочасного світу.

Камея вважалася надзвичайно престижною прикрасою.

Існувало дивне переконання, що магічна сила каменя цілком проявиться лише тоді, як його проковтнеш, розтерши на порошок. Нині, певна річ, кош­товностей уже ніхто не ковтає. Що ж до магічної сили, то, на жаль, лиховісні пророкування аж надто часто збувалися: власники славетних діамантів, смараг­дів нерідко прощалися з ними за трагічних обставин, однак виною тому були не якісь потойбічні сили, а людська зажерливість і жорстокість. Але в усі часи і за будь-яких обставин самоцвіти, що виграють усіма барвами райдуги, прикра­си, зроблені з них, приносять людям незрівнянну естетичну насолоду. Дорог* цінне каміння не лише напрочуд гарне, але й довговічне, над ним не владні плии часу, ні фізичні чи хімічні чинники. Видатні вчені розробили класифікацію мінералів виходячи з основних їх властивостей, таких, як реальна цінність поширеність у природі, мода на прикраси тощо.

 

Поділяють мінерали на три групи:

а) Ювелірні (дорогоцінні) — алмаз, смарагд (зелений різновид берилу), оле­ксандрит (блакитнувато-зелений різновид хризоберилу), рубін (червоний різновид корунду), сапфір (синій різновид корунду), благородна шпінель, евклаз, топаз, берил (із безліччю різновидів), червоний рожевий, зелений, синій і поліхромний турмаліни, аметист (фіолетовий різновид кварцу), деякі гранати: альмандин (червоний), демантоїд (зелений), уваровіт (смарагдово-зелений); циркон і його червоно-бурий різновид — гіацинт, благородний опал, бірюза (від небесно-блакитної до сірувато-зеленої), яблучно-зелений хризопраз.

б) Ювелірно-виробні — зелений малахіт, темно-зелений геліотроп, деякі різно­види кварцу — безбарвний гірський кришталь, димчастий кварц, оранже­во-червоний халцедон — сердолік, агат, рожевий кварц; бурштин, нефрит, лазурит, амазоніт, родоніт, обсидіан, лабрадор, непрозорі шпати.

с) Виробні — яшма, мармуровий онікс, лиственіт, гагат, скам’яніле дерево, граніт, джеспіліт, флюорит, рисунчастий кремінь, авантюриновий кварцит, селеніт, кольоровий мармур тощо.

Нині зросла популярність яшми, агату. Колись вони вважалися малоцінни­ми, однак візерунки, які створила у них сама природа, дедалі більше приверта­ли увагу майстрів. На відшліфованому камені часом можна побачити справжню картину — морську хвилю, захід сонця… Ні домальовувати, ні усувати нічого не треба, слід лише надати виробові певної форми, відполірувати, підкреслюючи  його найпершу перевагу — природну красу. Класичні старовинні прикраси з коштовними каменями виконані у стриманому, строгому стилі, їх завжди ці­нують, передають у спадок. Більш сучасні ювелірні вироби виконані у техніці скані (філіграні). Тонке металеве мереживо з крученого дроту — вдячний, пла­стичний матеріал. Вправні руки майстрів створюють логічні, закінчені компози­ції, які відзначаються м’якістю, співучістю ліній, тонким відчуттям пропорцій. Можливості цього виду ювелірної техніки необмежені. Майстри, що опанували її, виготовляють будь-які прикраси — персні, брошки, намиста, кольє, відтворю­ючи найвигадливіші візерунки. Годяться для скані м’які метали й сплави з них, здатні витягуватись у дуже тонкий дріт,— золото, срібло, мельхіор, нейзильбер, мідь. Заготовки з крученого дроту, котрі можна компонувати у візерунки, ма­ють назви, які зберігаються упродовж багатьох віків: гладь, вірьовочка, плетінка, різноманітні доріжки, ялинка, колечко, листочок, жучок та інші. Візерунки скані гарно поєднуються з ювелірним та кольоровим виробним камінням. У деяких прикрасах камені становлять основу композиції, а метал виконує суто конструк­тивну функцію, в інших — складові виступають як єдине ціле. Вставки (кабо­шони) у виробах розташовують по-різному: великі в оточенні малих, рівномір­но розподілені по всій поверхні, як окремі острівці, а іноді навіть їх підвішують на тонких ланцюжках.

Найдавніша й найпопулярніша із прикрас — каблучка — походить із Грузії, її виникнення пов’язують з легендою про мудрого титана Прометея. За те що він подарував людям вогонь, Зевс покарав титана, наказавши прикувати до скелі, де його щодня катував орел. Героїчний Геракл визволив Прометея, розірвавши лан­цюг, але, поспішаючи, лишив уривок ланцюга з уламком каменя в руках. Тому каблучки і вважали за оправу для каменя і носили на лівій руці. Виняток ста­новили обручки, які носять постійно на правій руці.

 

10.   Народна іграшка

Всі народи світу мають іграшки. Це японські традиційні дерев’яні іграш­ки, російські матрьошки і коники-каталки з дерева, пап’є-маше, глини. Найдав­ніші іграшки, знайдені на території нашої країни, належать до II тисячоліття до н. е. Це — мініатюрні знаряддя охоти — луки, стріли, сокирки, предмети по­буту, посуд, брязкальця.

У III тис. до н. е. у Давньому Єгипті були поширені іграшки з дерева та тканини, м’ячі зі шкіри та статуетки тварин. З дерев’яних дощечок вирізували­ся ляльки та розписувалися геометричним орнаментом. У Давній Греції та Римі виготовляли іграшки з дерева, глини. За свідченнями істориків, вже у ті далекі часи майстрами були створені механічні іграшки. Виготовлялися також ляльки-маріонетки з теракоти та речі для ігор з ляльками, вовчки, брязкальця.

З глибини віків прийшли до нас традиції швейної іграшки — ляльки, поши­тої із клаптиків тканини, хутра.

Іноді іграшці надавалося магічного значення. Наприклад, різні свищики, брязкальця, торохтійки за язичними віруваннями давніх слов’ян своїм свистом та шумом відганяли злих духів. Через такі причини заборонялося зображувати обличчя у ляльок, тому саме у саморобних.ганчіркових ляльок різних народів замість зображення обличчя можна бачити візерунок у вигляді хреста, ромба, квадрата, качиний дзьоб тощо.

Найвищий розквіт іграшкового промислу в Україні припадає на середину XIX ст. у ‘трьох регіонах: Придніпров’я, Поділля і Прикарпаття. Відомим цент­ром виробництва дитячої дерев’яної іграшки є м. Яворів Львівської області. Тут іграшки виробляли ще у XVIII столітті. Майстри з Яворова виготовляють візки з кониками; пташок, які махають крилами, якщо їх возити по підлозі; тачечки, скриньки, дитячі колиски та іграшкові меблі, посуд, музичні інструменти — со­пілочки, скрипочки, пищики тощо. У Яворові також виготовляють дерев’яну то­чену іграшку, яку розфарбовують та розписують.

Серед керамічних іграшок найулюбленіші та найпоширеніші — свищики (свистунці, пищики). Вони здавна виготовлялися по всій Україні. Де існує гон­чарство, там, як правило, роблять свищики — птахів, звірів, свійських тварин або глиняні зображення людей — «барині», «куми», «панни», «наречені», «мо­лоді».

Косівські птахи-свищики на Уманщині: коні, олені, птахи, вершники на ко­нях, вершники на баранах, півники, птахи-олені тощо. Опішнянські іграшки виділяються теплими кольорами, що ніби відтворюють золотаве тепло масної землі, вкритої зелено-брунатними пагонами пророслих зерен, які впали у зем­лю наче із самого сонця і тягнуться, повертаються до нього…

Ляльки із тканини робили в хатніх умовах (ганчір’я, клапті, частини старо­го одягу). Вони призначалися для дитячої гри. Однак у різних місцевостях вони зберігали риси, властиві давнім обрядовим лялькам.

Найпоширеніший тип українських народних ляльок — це так звані «вуз­лові» ляльки (їх роблять способом крутіння, завивання, перев’язування), їх ви­готовляли на території Київщини, Полтавщини. Черкащини. Крім внутрішньої вузлової основи (хустка, напхана ганчір’ям, і зав’язана у вигляді голови), спіль­ною прикметою є обличчя із хрестом, набраним із різноколірних або однотон­них ниток так, що посередині утворюється ромб або квадрат. «Вузлові» ляльки належать до «невдягнених» ляльок. Ляльки, зібрані на решті території України, «вдягнені» — їх одяг спеціально розкроюється й шиється.

У селах Карпат робилися на продаж великі декоративні ляльки з виточе­ною на верстаті дерев’яною основою, вдягнені у майже точні копії гуцульського святкового вбрання старих часів.

У іграшках із сиру та тіста ігрове призначення поєднується з обрядовим. Особливо це стосується виробів із тіста — фігурного печива у вигляді птахів, баранів, кіз, зайців, білок та інших тварин, сезонне випікання яких (до пев­них свят, найчастіше навесні). Це печиво нерідко буває яскраво розмальова­ним. Діти спочатку граються ним, а потім з’їдають. Іграшки з сиру виготовля­ють в окремих селах Карпат — Косівського та Верховинського районів: сирні коні, барани, цапи, корови, «оріпки», птахи, коні з вершниками, олені. Ча­стину їх розфарбовують цяточками та крапочками, проте більшість лишають­ся нерозфарбованими.

Іграшки із сиру використовуються і як настільні скульптури, що прикраша­ють інтер’єр. Також, роблячи їх навесні та восени, дарують близьким та друзям, ставлять на могили у дні весняного та осіннього поминання покійних.

 

IV.    ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ

1. Створити ляльку – іграшку (паперову, з пластиліну, солоного тіста, ниток, тканини, рукавичну, маріонетку, вертепну). Іграшку з пластиліну слід ви­конувати у такій послідовності:

•   Поділіть пластилін на дві непропорційні частини. З першої зробіть тулуб. Для цього розкачайте пластилін і утворіть товстий валик, кінці якого зігніть дугою, стекою зробіть розрізи. Пальцями рук утворіть передні та задні ноги.

•   3 другої частини пластиліну зліпіть тоненький валик, зігніть його дугою. Це буде шия та голова. З одного боку відтягніть пластилін для мордочки.

•   Зробіть маленькі вушка та з’єднайте із загальною формою. Стекою виділіть очі, ніс. Зарівняйте нерівності та згладьте шви, надайте фігурі характерних ознак.

•   Порівняйте її зі зразком. Готову фігуру розфарбуйте та нанесіть орнамент згідно з тим, до якого промислового регіону вона належить (Косів, Опішня).

Рецепт солоного тіста: ‘2 частини муки, 1 частина солі змішати з невеликою кількістю води, щоб вийшло пластичне тісто.

 

V.     ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1.  Аналітичне опрацювання навчального матеріалу. Порядок навчальної дії такий:

•   аналіз записів із таблиці з коментарями;

•   дедукція (формулювання гіпотез, припущень та їх підтвердження факта­ми);

•   індукція (узагальнення, абстрагування);

•   висунення власних висновків;

•   обґрунтування висновків практичними прикладами.

2.  Презентація творчих доробок.

 

 

VI.    РЕФЛЕКСІЯ

Кожен учень готує одне речення про роль декоративно-ужиткового мисте­цтва у його особистому житті. Учитель пропонує зробити висловлювання уч­ням, які були найменш активними на уроці.

 

VII.  ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1.  Зробіть   власний   мистецький   твір   у   декоративно-ужитковому   жанрі для виставки мистецьких учнівських робіт.

2.  Сфотографуйте фотоапаратом чи мобільним телефоном сцени зі шкільного життя та зробіть декілька знімків.

Icon of Urok Hudkul9 5 Urok Hudkul9 5 (72.1 KiB)

Скачав конспект! Скачай презентацію-->
загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *