1 884 перегляд(ів)

Форми, методи, засоби організації навчання

   Метод (від гр. methodos) — шлях до чогось, спосіб пізнання. Метод навчання — шлях навчально-пізнавальної діяльності учнів до результатів, визначених завданнями навчання.

    Процес навчання реалізується шляхом взаємодії діяльності учителя (викладання) і діяльності учня (учіння). Учитель здійснює різноманітні спроби, які допомагають учням засвоїти навчальний матеріал, сприяє активізації навчального процесу, учень сприймає, осмислює, запам’ятовує  цей матеріал. Метод при цьому виступає як упорядкована взаємодія, співробітництво, партнерство. Це дозволяє зробити висновок про те, що під методом навчання слід розуміти спосіб упорядкованої, взаємозв’язаної діяльності учителя й учнів, спрямованої на досягнення завдань процесу навчання.

У структурі методів виділяються прийоми. Прийом — це елемент методу. Елементи методів є не звичайною сумою окремих частин цілого, а системою, об’єднаною логікою дидактичного завдання. Прийом — це окремий крок, фазова дія в реалізації методу.

Метод навчання має дві складові частини: об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна частина методу обумовлена тими постійними положеннями, які обов’язково присутні в будь-якому методі, незалежно від того, який учитель його використовує. У ній відображені найзагальніші вимоги законів і закономірностей, принципів і правил, а також ціль, завдання, зміст, форми навчальної діяльності. Суб’єктивна частина методу обумовлена особистістю педагога, його творчістю, майстерністю; особливостями учнів, конкретними умовами. Питання про співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в методі вирішене не до кінця: одні автори вважають, що метод є лише об’єктивним утворенням, інші, навпаки, — творінням педагога. Безперечним є те, що об’єктивна частина дозволяє дидактам розробляти теорію методів, рекомендувати педагогам шляхи їх ефективної реалізації. З іншого боку, саме методи є сферою прояву високого педагогічного мистецтва.

    Класифікація методів навчання.

Метод навчання є досить складним утворенням, має багато сторін, за кожною з яких методи можна групувати в системи. На цій підставі створюються класифікації методів. Класифікація методів навчання — це впорядкована за певною ознакою їх система. Дидактами розроблено десятки класифікацій методів навчання. Учителю потрібні лише ті, які погоджуються з практикою навчання і слугують основою для її ефективності.

Процес навчання є триєдиним, надзвичайно рухливим процесом. Для того, щоб відображати цю багатогранність і динамізм, ураховувати зміни, які постійно відбуваються в практиці застосування методів, не можна класифікувати методи єдино і незмінно. Цілісний навчальний процес у сучасній школі здійснюється за допомогою цілого ряду класифікацій, які в єдності відображають завдання і зміст дидактичних методів. При цьому кожна класифікація методів ґрунтується на одній або кількох істотних ознаках, проте всі класифікації зводяться до системи.

Методологія цілісного підходу до взаємопов’язаної діяльності вчителя і учнів у навчанні передбачає виділення методів навчання у великі групи:

  1. методи організації і самоорганізації навчально-пізнавальної діяльності;
  2. методи стимулювання і мотивації учіння;
  3. методи контролю і самоконтролю у навчанні;
  4.  бінарні методи навчання.

Усвідомлення вчителем суті й особливостей цілісної класифікації методів дозволить йому здійснити цілісну процедуру їх вибору.

Методи організації і самоорганізації навчально-пізнавальної діяльності.

Перша підгрупа — методи навчання за джерелом передачі і сприймання інформації (С.І. Перовський, Є.Я Голант, Д.О. Лордкіпарідзе та ін.). У класифікації виділяються методи: словесні, наочні, практичні, роботи з книгою, відеометод. Словесні методи: розповідь, бесіда, лекція.  Наочні методи: демонстрація, ілюстрація.  Практичні методи: вправи, лабораторний метод, навчальна праця.

Робота з книгою є одним з найважливіших методів навчання. Головна перевага методу в тому, що учень має можливість багаторазово обробити навчальну інформацію в доступному для нього темпі та в зручний час. Учні при цьому вчаться вільно читати і розуміти прочитане, уміти виділяти головне у виучуваному матеріалі, вести записи, складати структурні і логічні схеми (опорні конспекти), добирати літературу з питання, що вивчається.

Найпоширенішими є два види роботи з книгою: на уроці (під керівництвом учителя) і вдома (самостійно) з метою закріплення і розширення отриманих на уроці знань.

Друга підгрупа — за логікою передачі і сприймання навчальної інформації (С.Г. Шаповаленко) методи поділяються на індуктивні та дедуктивні.

Індуктивний метод. Поняття «індукція» ( від. лат. inductio — зведення) — форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне.

Індуктивний метод навчання забезпечує перехід від одиничного до загального висновку на основі знання про предмети даного класу.

Достоїнством індуктивного методу навчання є те, що висновки, одержані внаслідок безпосереднього зв’язку з фактами, є переконливими, доказовими, доступними і зрозумілими. Індуктивний метод вчить учнів виявляти причинно-наслідкові залежності, висувати проблеми і долати суперечності, що виникають у процесі вирішення проблеми, тобто сприяє розвитку їхнього творчого мислення.

Слабкістю індуктивного методу є те, що він вимагає більшого часу на вивчення нового матеріалу, ніж дедуктивний. А це нерідко призводить до перевантаження учнів. Крім цього, він меншою мірою сприяє розвитку абстрактного мислення, бо спирається на конкретні факти, посилання та інші дані.

Дедуктивний метод. Дедукція (від. лат. deductio — виведення) — перехід від загального до окремого. На противагу індукції дедуктивний метод вивчення навчального матеріалу забезпечує перехід від загального до одиничного. Схема дій учителя і учнів виглядає так:

Спочатку повідомляє загальне положення, формулу, закон, а згодом — поступово починає підкріплювати їх конкретними прикладами, наводити часткові випадки, конкретні задачі. Сприймають загальні положення, формули, закони, а потім засвоюють висновки, придумують свої приклади.

Дедуктивний метод забезпечує систематичний і стрункий виклад навчального матеріалу, тісний взаємозв’язок елементів знання в його системі: уміння виводити одні знання з інших, зв’язувати їх, абстрагуючись від конкретного змісту, застосовувати здобуті знання в життєвій практиці. Метод звільняє навчальний процес від надмірної фактології, великої кількості прикладів, тобто є набагато економнішим за індуктивний.

Слабкістю методу є недостатня переконливість. Він не вчить ставити проблеми, створювати проблемні ситуації, не націлює учнів на вирішення суперечностей, отже, слабо сприяє розвитку творчого мислення учнів. За умови неправильного застосування дедуктивний метод схематизує і спрощує навчально-пізнавальний процес, загрожує виробленням в учнів звички до догматичних положень. Тому гіпертрофія дедукції, так само як індукції, у педагогіці недопустима.

Третя підгрупа — класифікація методів за рівнем самостійності (напруженості) пізнавальної діяльності, якого досягають учні, працюючи за схемою навчання, запропонованою учителем ( М.М. Скаткін, І.Я. Лернер). Методи: репродуктивний, проблемний, частково-пошуковий, дослідницький.

Репродуктивний метод. Репродукція (ре + лат. productio — відтворення) — відтворення готових зразків. Репродуктивний метод має такі ознаки:

1) знання учням пропонуються в  «готовому» вигляді;

2) учитель не тільки повідомляє знання, а й пояснює їх;

3) учні свідомо засвоюють знання, розуміють їх і запам’ятовують; критерієм засвоєння є правильне відтворення (репродукція) знань;

4) міцність засвоєння забезпечується шляхом багаторазового повторення знань.

Достоїнством даного методу є економність. Він забезпечує можливість передачі значного обсягу знань, умінь за короткий час і з невеликими витратами зусиль. Слабкістю є низький рівень мисленнєвої активності. Пізнавальна діяльність, активізована учителем, призводить лише до запам’ятовування готових знань і наступного їх безпосереднього відтворення, яке може бути і неусвідомленим. Проте репродуктивна діяльність передує творчій, тому ігнорувати її у навчанні не слід, як і не слід занадто захоплюватися нею. Репродуктивний метод повинен поєднуватися з іншими методами.

Метод проблемного викладу знань є перехідним від виконавчої до творчої діяльності. Метод має такі ознаки:

1. Учитель показує шлях дослідження проблеми, розкриваючи її вирішення з початку до кінця.

2. Учні, спостерігаючи за ходом міркувань, одержують приклад вирішення пізнавальних труднощів.

3. Учитель загострює суперечності між раніше здобутими знаннями і новими фактами, процесами, які учні спостерігають.

4. Учень не в змозі пояснити ці факти, процеси через недостачу наявних у нього знань. Виникає потреба в нових знаннях, яку він прагне задовольнити.

5. Учень використовує способи вирішення проблем у власній пошуковій роботі, проявляючи при цьому активність і самостійність власної думки в межах формально-логічного мислення.

Частково-пошуковий (евристичний) метод, має такі характерні ознаки:

1. Знання учням не пропонуються в «готовому» вигляді, їх потрібно здобувати самостійно.

2. Учитель організовує не повідомлення чи виклад нових знань, а пошук їх за допомогою різноманітних засобів.

3. Учні під керівництвом учителя самостійно мислять, вирішують пізнавальні завдання, які виникають, створюють і вирішують проблемні ситуації, аналізують, порівнюють, узагальнюють, роблять висновки і т.д., в результаті чого у них формуються усвідомлені міцні знання.

Отже, навчальна діяльність розвивається за схемою: учитель — учні — учитель — учні і т. д. Частину знань повідомляє учитель, частину учні здобувають самостійно, відповідаючи на поставлені питання чи вирішуючи проблемні завдання. Звідси метод одержав назву частково-пошукового.

Дослідницький метод зводиться до того, що:

1. Учитель разом з учнями формує проблему, вирішенню якої присвячується проміжок навчального часу.

2. Знання учням не повідомляються. Учні самостійно здобувають їх у процесі вирішення (дослідження) проблеми, порівняння різних варіантів одержаних відповідей. Засоби для досягнення результатів також визначають самі учні.

3. Діяльність учителя зводиться до оперативного управління процесом вирішення проблемних завдань.

4. Навчальний процес характеризується високою інтенсивністю, учіння супроводжується підвищеним інтересом, одержані знання вирізняються глибиною, міцністю, дієвістю.

Достоїнство методу — творче засвоєння знань. Недоліки — значні витрати часу та енергії учителів і учнів.

Четверта підгрупа — за ступенем керівництва навчальною роботою (П.І.Підкасистий, В.Ф. Паламарчук, В.І. Паламарчук) методи поділяються на два види:

Навчальна робота під керівництвом учителя: класні твори (з літератури), складання задач (з математики, фізики, хімії-), географічні «подорожі» контурними картами, самостійні письмові роботи (з ряду дисциплін) тощо. Названі види робіт учень виконує самостійно. Учитель проводить інструктаж, надає допомогу учневі у разі потреби. Після завершення роботи перевіряє та оцінює її якість. У процесі роботи в учнів формуються навички самостійної праці, індивідуальний стиль діяльності.

Самостійна робота учнів (поза контролем учителя) — домашня навчальна робота школярів. Суть методу в самостійному виконанні завдань учителя з метою повторення і глибшого засвоєння матеріалу, який вивчається, його застосування на практиці.

Домашні завдання за своїм змістом включають:

1) засвоєння нового матеріалу за підручником;

2) виконання усних вправ (заучування хронологічної таблиці з історії, придумування прикладу з біології та ін.);

3) виконання письмових вправ;

4) виконання творчих робіт з літератури;

5) підготовку доповідей (у старших класах);

6) проведення спостережень з біології, географії, фізики;

7) виконання практичних та лабораторних робіт з біології, хімії, фізики;

8) виготовлення таблиць, діаграм, схем з матеріалу, який вивчається.

Методи стимулювання і мотивації уміння.

Перша підгрупа — методи стимулювання інтересу до навчання.

Дослідження психологів свідчать, що інтерес, як фактор, що стимулює діяльність, у всіх його видах і на всіх етапах розвитку обов’язково характеризується: 1) позитивною емоцією щодо діяльності («я люблю цю працю»), 2) наявністю пізнавальної сторони цієї емоції («мені цікаво працювати»), 3) наявністю безпосереднього мотиву, який випливає з самої діяльності (Г.І.Щукіна). Звідси очевидно, що в процесі навчання важливо забезпечити виникнення позитивних емоцій щодо навчальної діяльності, його змісту, форм і методів реалізації. Емоційний стан людини завжди пов’язаний з подивом, співчуттям, радістю, гнівом. Тому важливо до процесів сприймання, осмислення, запам’ятовування підключити глибокі внутрішні переживання особистості.

Для вирішення цього завдання учителі застосовують різні прийоми: створення ситуації новизни, актуальності, морального переживання, цікавості, подиву , образності та ін. Вони є першим кроком до формування пізнавального інтересу.

Другим кроком є спеціальні методи.

Пізнавальні ігри. Пізнавальні (дидактичні) ігри — це спеціально створені ситуації , які моделюють реальність, з якої учням пропонується знайти вихід. Пізнавальний інтерес отримується завдяки грі, в якій учень виступає активним учасником.

Метод пізнавальних ігор застосовувався ще в стародавніх дидактичних системах. До нього повернулися в середині 80-х років, коли в школу почали проникати ЕОМ, які дозволяють моделювати складні ситуації. Навчальні ігрові програми в комплексі з технічними засобами вирішують проблеми:

1) збудження і підтримки інтересу до навчання;

2) здобування знань за рахунок власних зусиль в процесі захоплюючого змагання з машиною;

3) оперативного контролю і корекції якості навчання.

Арсенал ігор великий — різноманітні математичні, лінгвістичні ігри, ігри-мандрування, ігри типу електронних вікторин, ігри з тематичними наборами «Юний хімік», «Конструктор», «Умілець» та ін.

В останні десятиліття популярними стали симуляційні ігри (лат. simulare — прикидатися). Пропонується, наприклад, відтворити засідання парламенту, порівнюючи свої дії і висновки з діями депутатів. Це допомагає учням виявити і зрозуміти мотиви прийняття тих чи інших законопроектів. Гра «бізнес-клуб» допомагає з’ясувати економічну, суспільну, етичну основу комерційної діяльності. У рольовій грі діють ведучі, виконавці, експерти, глядачі. Вона містить пояснення змісту й умов гри, підготовку дійових осіб до виконання своїх ролей, ведучого, учнів-експертів та ін. Метод інсценізації може мати різні форми, наприклад, форму завчасно підготовленого діалогу, форму театралізованого відтворення подій, які мають життєве підґрунтя або є гіпотетичними. Метод генерації ідей нагадує «мозкову атаку», коли учасники разом «накинулися» на важку проблему і висловлюють (генерують) власні ідеї її вирішення.

Навчальна дискусія поступово входить у практику нашої школи. У навчальних закладах західного світу вона давно й успішно забезпечує хороші результати там, де інші методи виявляються менш ефективними. Суть даного методу полягає в обміні поглядами з конкретної проблеми, створенні ситуації пізнавального спору. Для такого спору використовуються факти боротьби різних наукових точок зору з тієї чи іншої проблеми. Наприклад, учні висловлюють різні думки щодо причин зміни клімату на Землі, різні концепції походження людини і под. Ситуація протилежних думок, наукової суперечки мимоволі привертає їхню увагу до теми. На цій основі виникає більший інтерес як до теми, так і до процесу учіння. Крім того, за допомогою дискусії учні набувають нових знань, вчаться їх відстоювати, стверджуються у власній думці. Важливою умовою ефективності навчальної дискусії є попередня змістовна підготовка , яка полягає в накопиченні необхідних знань з теми дискусії, а також формальна підготовка — у формі викладу цих знань. Без цього дискусія стає безпредметною, беззмістовною, заплутаною і суперечливою. Дискусію застосовують при вивченні всіх навчальних дисциплін, починаючи з школи другого ступеня, а повного обсягу ЇЇ використання досягають у старших класах. Учнів вчать мистецтву ведення дискусії.

Друга підгрупа — методи стимулювання обов’язку і відповідальності: роз’яснення значимості учіння, пред’явлення навчальних вимог, заохочення Й осудження в учінні.

Роз’яснення значимості учіння — метод стимулювання навчально-пізнавальної діяльності учнів з метою роз’яснення цілей, як особистих, так і суспільних. Особливо важко формувати в учнів значимість успішного навчання з усіх предметів. Якщо школярі розуміють значення засвоєння навчальних предметів, наближених до профілю майбутньої спеціальності, то значення засвоєння інших предметів їм необхідно роз’яснювати. При цьому слід переконати, що в демократичній Україні культурний кругозір стає важливою умовою фізичного та психічного здоров’я, орієнтації в національних і загальнолюдських цінностях, культури спілкування, готовності до праці в умовах ринку. Особливо важливо роз’яснити старшокласникам роль повноцінної освіти в національному відродженні, становленні державності та демократизації суспільства в Україні; відтворенні інтелектуального і духовного потенціалу народу; інтелектуалізації праці в цілому світі. Це суттєвий елемент формування розуміння суспільної значимості навчальної праці. Розповіді, бесіди, лекції в даному випадку набувають характеру методів стимулювання обов’язку в учінні.

Пред’явлення навчальних вимог. Метод пред’явлення навчальних вимог до учнів визначається критеріями оцінки знань з усіх предметів, правилами внутрішнього розпорядку, Статутом школи. Слід мати на увазі, що постановка навчальних вимог повинна поєднуватися з методами привчання учнів до виконання навчальної роботи, навчальних вимог. Відсутність таких навичок може викликати відставання школярів у навчанні, порушення дисципліни, а за ними — негативне ставлення до навчально-пізнавальної діяльності.

Заохочення й осудження в учінні. Метод заохочення учнів застосовується з метою підтримки і розвитку позитивних засад у їхній поведінці, навчальній діяльності. Головну роль відіграє оцінка учня за успіхи чи недоліки, але чималої ваги набуває й усне схвалення чи осуд педагога. Застосування осудження чи інших видів покарання є винятком у формуванні мотивів учіння і насамперед застосовується у вимушених ситуаціях.

Методи контролю і самоконтролю в навчанні.

Головною функцією цих методів є контрольно-регулювальна. Це означає, що контроль не повинен відокремлюватися від навчального процесу, а бути компонентом, який виконує навчальні, виховні, розвиваючі, спонукаючі функції.

Залежно від організації контрольних зрізів, джерел інформації, способів одержання і обробки даних та ін. виокремлюють:

Метод усного контролю. Усний контроль здійснюється шляхом індивідуального і фронтального опитування. При індивідуальному опитуванні учитель ставить перед учнем декілька запитань, при фронтальному — серію логічно пов’язаних між собою питань перед усім класом. Правильність відповідей визначається учителем, коментується. За підсумками контролю виставляються оцінки.

Метод письмового контролю. Здійснюється за допомогою контрольних робіт, творів, переказів, диктантів, письмових заліків і под., які можуть бути короткочасними (15—20 хв.) і протягом усього уроку. Письмовий контроль відрізняється також глибиною діагностики (поверховий зріз чи ґрунтовний аналіз).

Метод лабораторного контролю спрямований на перевірку вмінь учнів користуватися лабораторним обладнанням (амперметром, вольтметром, термометром, психрометром та ін.), яке буде використовуватися на уроці. До контрольних лабораторних робіт включають також письмові та графічні роботи, розв’язання експериментальних задач, які потребують проведення дослідів.

Метод машинного (програмованого) контролю. Здійснюється за допомогою електронно-обчислювальної техніки і контролюючих програм. Комп’ютер є найоб’єктивнішим контролером при вивченні всіх навчальних предметів. Програми для контролю здебільшого складаються за методикою контрольних програмованих вправ. Відповіді набираються цифрами або у вигляді формул. У міру розвитку і насичення комп’ютерами шкіл цей метод набуватиме більшої ваги. Проте машина не може врахувати психологічні особливості учня, своєчасно надавати йому допомогу при утрудненні — не може повністю замінити учителя.

Метод тестового контролю. Може бути безмашинним і машинним. В основі такого контролю лежать тести — спеціальні завдання, виконання (чи невиконання) яких свідчить про наявність (або відсутність) у школярів певних знань, умінь.

Метод самоконтролю. Передбачає формування в учнів уміння самостійно контролювати ступінь засвоєння навчального матеріалу, знаходити допущені помилки, неточності, визначати способи ліквідації виявлених прогалин.

Скачав конспект! Скачай презентацію-->
загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *