2 495 перегляд(ів)

Конспект уроку: Архітектура і скульптура. Міста-заповідники. Монументальна скульптура

МЕТА: ознайомлювати учнів із розвитком архітектури та скульптури XX ст., монументальною скульптурою, українськими скульпторами XX ст.; навчити  розрізняти архітектурні стилі XX ст.; ознайомлювати з містами-заповідниками України; навчити бачити красу рідної землі; розвивати зацікавленість  архітектурним мистецтвом XX ст. та скульптурою України, спостережливість, інтерес до культурної спадщини XX ст.; виховувати любов до мистецтва,  дбайливе ставлення до пам’яток української культури.

ОБЛАДНАННЯ: фотографії архітектурних об’єктів: залізничний вокзал у Києві   (О. Вербицький); будинок Держпрому у Харкові (С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер); будинок Ради Міністрів УРСР у Києві (І. Фомін, П. Абросимов); будинок Верховної Ради у Києві (В. Заболотний); фотографії скульптур: пам’ятники Артему в Святогорську, княгині Ользі в Києві, Т. Шевченку в Ромнах,
Г. Сковороді в Києві на Контрактовій площі (І. Кавалерідзе); пам’ятник А. Міцкевичу (М. Паращук); фотографії українських міст-заповідників.

ХІД  УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань
Бесіда
1.    Як ви вважаєте, які зміни відбулися в архітектурі XX ст.?
2.    Чи знаєте ви архітекторів XX ст.?
3.    Що ми називаємо монументальною скульптурою?
4.    Які монументальні скульптури є на вулицях вашого міста (села)?
5.    Із якими подіями пов’язані ці монументальні скульптури?

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
ІV. Викладення нового навчального матеріалу
1. Розповідь учителя
Архітектура.
               Наприкінці XIX — на початку XX ст. в українській архітектурі набуває поширення модернізм, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Києва, Львова, Харкова, Жмеринки, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.
У 1910—1920 pp. поширився стиль необароко — спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модернізму.
Із 1920-х pp. в архітектурі починається радянський період, що є досить складним, насиченим тотальним знищенням, руйнацією багатьох споруд.
Новий конструктивістський напрям найяскравіше виявився у новобудовах Харкова — ансамбль центра міста з комплексом адміністративних організацій та установ (будинок Держпрому, 1925—1929; арх. С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер), будинок Проектних організацій (1930—1938; арх. С. Серафимов та М. Зандберг-Серафимова), найбільша у Європі площа. Такі самі тенденції панували і в архітектурі інших міст України. Зводилися чисельні робітничі гуртожитки й палаци культури.
Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, що пізніше були внесені до офіційних списків пам’яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий Собор у Києві, Троїцький Собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський Собор у Києві, відбудовані.
У 1932 p., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод — метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. У 1936—1939 pp. було споруджено: будинок, у якому нині розташоване Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда); будинок Кабінету Міністрів України (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради (проект В. Заболотного).
Після Другої світової війни розпочалась відбудова міст і сіл України. Багаті традиції українського бароко, поєднані з модернізованою класикою, використали автори в забудові Хрещатика (арх.: О. Щусєв, О. Власов, А. Добровольський,   В. Слізаров та ін.). В архітектурі будинків активно застосовували українську орнаментальну пластику й колорит.
У 1960—1970 pp. з’являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів — Палац спорту в Києві (1958—1960; арх. М. Гречина, О. Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (арх. А. Добровольський,     В. Слізаров та ін.); «Університет» (арх. Г. Головко, М. Сиркін та ін.); готель «Тарасова гора» у Каневі (арх.: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.); Палац дітей та юнацтва у Києві (арх. А. Мілецький, Е. Більський); кіноконцертний палац «Україна» (арх. Є. Маринченко та ін.). Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (арх.: В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.).
У 1980-і pp. в архітектурі України позначилось певне подолання стереотипів масового житлового будівництва та скерування його до еклектичної архітектури XIX ст.
                                   Скульптура. 
Для скульптури XX ст. характерними є стильові зміни. У цей час співіснують дві основні стильові тенденції — класицизм (що перейшов у кінцеву стадію — академізм) та реалізм. Наприкінці XIX — на початку XX ст. провідного значення набула монументальна пластика, що відповідало загальній атмосфері суспільства.
У 1905 р. встановлено пам’ятник просвітителеві і вченому В. Каразіну (скульп. І. Андреолетті) у Харкові, у 1911 p.— М. Гоголю (скульп. І. Гінбург) у с. Великі Сорочинці.
Складне й насичене подіями XX ст. сповнене цікавих творчих постатей, зокрема скульпторів (П. Забіла, Л. Позен, Б. Едуардс, В. Беклемішев).
Однією з цікавих багатогранних особистостей є Іван Петрович Кавалерідзе (01(14).04.1887—03.12.1978) — скульптор, режисер кіно та театру, драматург, сценарист, народний артист УРСР (1969). Навчався у Київському художньому училищі, у Петербурзькій Академії мистецтв.
У 1911 —1915 pp. працював скульптором і художником-оформлювачем російської кінофірми «Тімман і Рейнгард». Ще у 1930-і роки здобув репутацію «дисидента»: деякі його фільми («Коліївщина», «Прометей») були заборонені до показу, деякі з пам’ятників знищені, а багато учнів і співробітників репресовані. Його самого від репресій урятувала лише популярність.
Скульптури, створені І. Кавалерідзе: пам’ятник княгині Ользі в Києві (знищений у 1919 p., відновлений у 1996 p.); пам’ятник Т. Шевченку в Ромнах (Сумська область); пам’ятний знак на території Софійського Собору на честь відкриття першої на Русі бібліотеки Ярославом Мудрим; пам’ятники Г. Сковороді у Києві на Контрактовій площі (1977), у Лохвиці (1922), відновлений автором у бронзі (1972), у Харкові (останній споруджений посмертно за проектом); пам’ятники більшовикові Артему в містах Артемівськ і Святогорськ (останній — величезна 27-метрова статуя, що височіть над Сіверським Донцем і Святогорською Лаврою).
Фільмографія: «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936), «Наталка-Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961, за романом П. Мирного).
Інший представник української скульптури — Михайло Паращук (1878— 1963) родом із Тернопільщини. Молодість скульптора була пов’язана із Галичиною. У 1893—1896 pp. молодий скульптор перебував у Кракові, де опанував техніку ліплення, різьблення по каменю, консервації, металевого лиття. Він відвідував Краківську академію (скульптурні студії професора Барабаша). Згодом він продовжив навчання у Віденській академії мистецтва. Однак, брак коштів для подальшого навчання змусив М. Паращука повернутись до Львова, де він продовжив навчання у професора А. Попеля. У 1911 —1913 pp. М. Паращук жив у Києві. Видатним твором скульптора став пам’ятник польському поетові А. Міцкевичу (1905—1906, у співавторстві з А. Попелем), який було встановлено у Львові.
Пізніше М. Паращук удосконалював майстерність у Парижі (у студіях Жюльєна та Родена). Він створив цікаві жанрові композиції «Танок», «Скрипачка» до циклу «Поневолені» (1905—1907), виконав скульптурні портрети відомих діячів української культури: В. Стефаника, С. Людкевича, Т. Шевченка, І. Франка,  М. Лисенка.
Значна частина творчого життя М. Паращука минула поза Україною: у Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Естонії, Латвії, Болгарії.
В українській скульптурі початку XX ст. першочергового значення набула шевченківська тема. До неї зверталося багато скульпторів — П. Забіла, С.-Р. Левандовський, М. Манізер, Г. Кузневич, В. Беклемішев, М. Паращук, М. Гаврило, І. Кавалерідзе, М. Грицюк, А. Фуженко, Ю. Синькевич, І. Гончар та ін.
У 1929 р. було оголошено Всесоюзний конкурс на пам’ятник Т. Шевченку для Харкова (на той час — столиця УРСР). Другий та третій конкурси відбулися у 1933 p., де перемогу здобув проект скульптора М. Манізера й архітектора І. Лангбарда.  М. Манізер також є автором пам’ятників Т. Шевченку в Києві (1939, перед будинком Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка) та Каневі (1939).
                         Міста-заповідники.
           Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» — заповідник у с. Качанівка Ічнянського р-ну Чернігівської обл. на берегах річки Смош. Створений у 1981 р. на основі палацового ансамблю і парку дворянської садиби, що була заснована в 1770-і pp. і сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. У лютому 2001 р. заповіднику надано статус національного. Урочище Качанівка розташувалось на околиці села на пересіченому ландшафті місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, що є пам’ятками архітектури, нижнє — мальовничий парк із 12-ма ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром. Палац споруджено в стилі класицизму з елементами, властивими періоду історизму, цегляна, другий поверх дерев’яний, фанерований цеглою. У інтер’єрах використано червоне дерево, дуб, мармур, штучний мармур, поліхромний метлахський кахель, кольорове скло. З боку головного фасаду під прямим кутом до палацу примикають два одноповерхових флігелі, завдяки яким палац зберігає традиційну форму. Планування палацу і планувальна структура дійшли до наших днів. На першому поверсі – вестибюль і літня зала, у вестибюлі фільонкова обшивка стін і дерев’яні сходи, що ведуть до їдальні, та лицарська зала з професійним розписом плафона початку XIX ст. У палаці збереглися фрагменти старовинного інтер’єру — каміни, дзеркала на мармурових підставках, кахельні печі тощо.     Палац становить інтерес як пам’ятка садибно-палацового типу XIX ст. у комплексі з ансамблем. Велику цінність мають інтер’єри, що збереглися. Качанівський парк площею 560 га, виплеканий трьома поколіннями Тарновських, є одним із найбільших пейзажних садів в Україні і Європі. Він виник на основі природного лісу і нараховує понад 50 порід дерев і 30 видів кущових.
Історико-культурний заповідник «Буша» — Державний заповідник, розташований в с. Буша на території Ямпільського р-ну Вінницької обл. Заповід¬ник створено у 2000 р. із метою збереження пам’яток архітектури, археології та історії. Усі пам’ятки комплексу «Буша» об’єднані загальною територією, це: 4 пам’ятки археології від III тис. до н. е. до XII ст. н. е.; залишки фортеці та підземних ходів XVI—XVII ст.; міська ратуша XVI ст. (розташована на те¬риторії приватної садиби); дохристиянський та християнський скельний храм V—XVI ст. з унікальним художнім рельєфом; цвинтар XVIII—XIX ст. На території заповідника також розташований парк історичної скульптури, де щорічно проводяться міжнародні зустрічі скульпторів-каменотесів, та музеї: археології, етнографії, оборони Буши та музей подільської кераміки.
Державний музей-заповідник І. Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія» створено на території садиби, що належала визначному драматургові, театральному діячеві кінця XIX — початку XX ст. І. Карпенку-Карому (Тобілевичу).
Садибу закладено 1871 р. батьком драматурга К. Тобілевічем і названо іменем його дружини Н. Тарковської. Згодом І. Карпенко-Карий обирає садибу постійним місцем проживання. Відтоді збереглися «Батькова хата» та стара чумацька криниця. Після повернення з трирічного політичного заслання, навесні 1887 р. Іван Карпович оселяється на хуторі та вирішує перетворити його на мальовничий куточок рідної природи — за його власним висловом «оазис в степу». На хуторі Надія він написав 11 п’єс із 18, які увійшли до золотого фонду національної класичної драматургії, а також історичні драми.
У садибі у різний час мешкали М. Садовський, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті. Тут зустрічалися талановиті митці М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Старицький та багато інших відомих театральних діячів, письменників, художників.
До комплексу садиби входять: «Батькова хата», меморіальний будинок, приміщення літературно-меморіального музею, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва площею 11 га та ставок. Установлено погруддя І. Карпенка-Карого. Нині тут постійно проводяться традиційні театральні свята «Вересневі само¬цвіти». У 1956 р. «Хутір Надія» оголошено Державним заповідником-музеєм. Його унікальність відзначали видатні діячі української культури: Ю. Яновський, П. Панч, О. Гончар,  О. Корнійчук.
Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» — розташований у Чигиринському р-ні Черкаської обл. Тут зберігаються пам’ятки різних часів, але найбільша частина їх пов’язана з історією козацтва та становленням державності українського народу. Чигирин — перша столиця України часів гетьмана Б. Хмельницького, с. Суботів — його родинний маєток. Чигиринщи- на була одним із центрів гайдамацького руху. Мотронинський монастир у Холодному Яру відіграв ключову роль у повстанні гайдамаків — Коліївщині.
Заповідник охоплює: місто Чигирин, села (Суботів, Стецівка, Медведівка), дубово-ясеневе урочище Холодний Яр та Атаманський парк. На території заповідника розташовані 35 пам’яток археології, історії, архітектури, етнографії, мистецтва, природи.
Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець» розташований у Кам’янці-ІІодільському Хмельницької обл. Ще 23.03.1928 р. в Харкові Рада Народних Комісарів УРСР видала Постанову «Про оголошення замку-фортеці в місті Кам’янці-Подільському Державним історико-культурним заповідником». Відповідно до цієї Постанови замок у межах старовинних його стін і земляних валів з усіма старовинними фортечними спорудами, Руською та Польською брамами, вежею с. Баторія було оголошено Державним історико-культурним заповідником. Проголошення фортеці заповідником стало важливим, але тільки першим кроком до визнання заповідною всієї території Старого міста.
Площа заповідника становить 121 га. Це, передусім, Старе місто, затиснене в петлі річки Смотрич, а також прилеглий каньйон Смотрича, Замковий міст, комплекс Старого й Нового замків. Із 175 пам’яток архітектури Кам’янця-Подільського 115 мають національне значення, 41 — місцеве.
Батуринський історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». Українська козацька держава — Гетьманщина стала ключовим явищем в історії національного державотворення. Майже півстоліття столицею Лівобережної України, офіційною резиденцією її гетьманів був Батурин. Зруйнований у листопаді 1708 р. каральним загоном російського війська, Батурин відродився і вдруге й востаннє став столицею козацької держави за геть¬мана К. Розумовського, але назавжди залишився символом національної державності.
У центрі старого Батурина в урочищі Цитадель збереглися залишки земляних укріплень — колишньої фортеці. Як з’ясували археологи, саме тут, 900 років тому виникло городище, мешканці якого мали контролювати ситуацію на кордонах підвладного чернігівським князям Задесняння та переправи на р. Сейм. Утім, територія сучасного Батурина та його найближчі околиці були досить щільно заселені, починаючи ще з доби неоліту. Тут виявлені також старожитності епохи бронзи, раннього залізного віку, пам’ятки слов’янських культур І тис. н. е. й часів Київської Русі. Після перенесення у 1669 р. козацької столиці до Батурина на території Цитаделі постав гетьманський палац, у якому порядкували Дем’ян Многогрішний (1669—1672), І. Самойлович (1672—1687) та І. Мазепа (1687—1708). Поруч височів головний храм — дерев’яна Воскресенська церква. Саме тут шукали порятунку діти й жінки під час штурму Батурина військами О. Меншикова у листопаді 1708 p., саме тут вони й загинули. Від рук карателів полягла не одна тисяча мужніх захисників та жителів Батурина, а саме місто було спалене і зруйноване. У квітні 2004 р. на території Цитаделі було встановлено пам’ятник жертвам Батуринської трагедії — величезний кам’яний хрест із бронзовою фігурою розіп’ятого Ісуса Христа (скульп. А. Гайдамака, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка).
Єдина споруда, що встояла після штурму Батурина російським військом,— будинок Генерального суду Гетьманщини. Напевне, саме про нього згадав  Т. Шевченко в поемі «Великий льох»: «На тім пожарищі одна тільки й осталась в Батурині хата». Цей цегляний одноповерховий будинок із двокамерним підвалом був споруджений за гетьмана Д. Многогрішного. У підвалі, з якого підземний хід вів, імовірно, до Батуринської фортеці, було розміщено кімнату слідства й камеру тортур. Утім, наприкінці XVII ст. функціональне призначення будинку суттєво змінилося. Він перейшов у власність В. Кочубея, який оселився тут зі своєю численною родиною. До найближчого оточення В. Кочубея належав і канцелярист  С. Величко — автор славнозвісного козацького літопису. На його честь у 1991 р. на будинку було встановлено меморіальну дошку. Довкола оселі В. Кочубей облаштував великий парк, що займав близько 130 десятин, із мальовничим ставом у руслі Чорної річки, яка впадала у Сейм. Сьогодні річечка практично пересохла, а територія парку займає лише 10 га. Саме у цій місцині, чудовій будь-якої пори, зустрічались на таємних побаченнях І. Мазепа та М. Кочубей. Небуденна історія їхнього палкого кохання зазвичай викликає особливий інтерес у гостей Батурина. Усі вони прагнуть прогулятися «Алеєю кохання» у парку В. Кочубея, якою потай ходила на побачення до гетьмана красуня Мотря. Будинок В. Кочубея перебував у власності нащадків генерального судді до 1917 р. Старожили згадують, що одразу після революційного буревію бачили у господі рештки старого меблювання — письмовий стіл червоного дерева, дубову шафу й навіть крісло В. Кочубея. Тривалий час ця унікальна пам’ятка української архітектури перебувала в занепаді, у зарослому бур’янами й чагарником парку. Тільки у 1970-і pp. будинок було реставровано, і в ньому розмістився Батуринський краєзнавчий музей, на базі якого створювався запо¬відник «Гетьманська столиця». На відміну від будинку В. Кочубея, заміська резиденція І. Мазепи в урочищі Гончарівка не збереглася. У 1991 р. на тери¬торії заміської резиденції було встановлено меморіальну плиту з портретом І. Мазепи.

V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)

1. Проблемне питання
Які архітектурні споруди XX ст., на вашу думку, є найцікавішими у вашій місцевості?

2. Прийом «Мікрофон»
Закінчіть речення:
–    «Для мене архітектура XX ст.— це…»;
–    «Якби я був архітектором, то збудував би…»;
–    «Скульптура XX ст. є…»;
–    «Провідною темою скульптури XX ст. є…»;
–    «Міста-заповідники України — це…»;
–    «Я хочу відвідати… тому, що…».

VІ. Підбиття підсумків уроку

 

VІІ. Домашнє завдання: Живописні малюнки в стилі сучасного мистецтва

Icon of Hud Kul10 29 Hud Kul10 29 (25.8 KiB)
Скачав конспект! Скачай презентацію-->
загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *