1 061 перегляд(ів)

Конспект уроку: Поема Гомера «Одіссея». Пригодницький, казковий і побутовий елементи поеми

Мета: сформувати загальне уявлення про поему Гомера «Одіссея»; навчати знаходити в тексті поеми пригодницькі, казкові та побутові елементи, наводити приклади засудження Гомером беззаконня, несправедливої сили (циклоп Поліфем) та самовпевненості й пихи людини (конфлікт Одіссея з Посейдоном); розвивати навички роботи з текстом, увагу; виховувати уважного, вдумливого читача.

ХІД УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності

Всім вам відомі голлівудські фільми «Троя» та «Одіссея» за мотивами поем Гомера. Визнані майстри світового кіно — Андрій Кончаловський та Френсіс Форд Коппола — перенесли на екран геніальний твір Гомера, створивши надзвичайно видовищну стрічку із найвищим бюджетом (45 млн доларів) за всю історію Голівуду — двосерійний фільм «Одіссея».

Гадаю, ви розумієте, що в Голівуді знімають лише таке кіно, яке дивитимуться мільйони глядачів і яке принесе зиск своїм авторам. Чому ж майже через 3 тисячі років після свого створення поеми Гомера екранізуються, викликають захоплення і мають мільйони прихильників?

(Поеми Гомера вічні, тому що люди за 3 тисячі років не дуже змінилися: вони все ще не припинили воювати; так само, як і раніше, вони закохуються, гніваються, страждають та співчувають іншим. До того ж, твори Гомера захоплюють своїми пригодами та фантастичними подіями, як, наприклад, у поемі «Одіссея».)

ІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Слово вчителя

— Поема «Одіссея» складається з 12 110 віршів і розподілена на 24 частини. Її дія зосереджена навколо одного героя та однієї теми. Цим героєм є Одіссей, син Лаерта, чоловік Пенелопи, батько Телемаха, що воював 10 років під стінами Трої та уславився подвигами і мудрістю.

Темою ж «Одіссеї» є мандри хитромудрого Одіссея під час повернення додому, на острів Ітака та поновлення себе в правах царя острова і господаря свого дому. Дія поеми висвітлює останні 40 днів із 10-річного плавання Одіссея, а повна картина всіх негараздів і страждань, що випали на його долю, подається у вигляді розповіді самого Одіссея на бенкеті у царя Алкіноя.

В «Одіссеї», на відміну від «Іліади», широко використовуються пригодницькі, казкові, фантастичні елементи. Одіссей розповідає про морські пригоди, про зустріч із циклопом Поліфемом, про лютих потвор Сциллу і Харібду, про солодкозвучних сирен, що заманюють мандрівників своїм співом.

2. Робота з опорним конспектом № 7

 

Шлях Одіссея з Трої додому, на острів Ітака, до улюбленої дружини Пенелопи та сина Телемаха тривав 10 років.

Першою фантастичною пригодою Одіссея було перебування у країні мирних лотофагів, «їдців лотоса», чудової солодкої квітки (хто скуштує її, той назавжди забуде свою батьківщину і залишиться збирачем лотоса).

Потім Одіссей потрапив у країну циклопів, однооких чудовиськ, де велетень-людожер Поліфем з’їв декількох супутників Одіссея. Після цього мандрівники опинилися в країні велетнів-людожерів, лестригонів, які знищили всі кораблі Одіссея, окрім одного, який потім приплив до острова чарівниці Цирцеї. Вона перетворила супутників Одіссея на свиней, лише Одіссей за допомогою рослини-протиотрути переміг чари і залишався у Цирцеї протягом року. Мандрівникам довелося пропливати повз підступних сирен, які знищують простодушно-довірливих мореплавців; проходити поміж скель, поблизу яких живуть Сцилла і Харібда, що пожирають людей. шився лише він один, хвилями викинутий на острів Огігія, де він перебував у німфи Каліпсо.

Лише після цього мандрівникові вдалося потрапити на острів, де живуть феаки, які, вислухавши його, допомогли повернутися на острів Ітака.

3. Робота з текстом поеми «Одіссея»

Читання «Заспіву» (пісня 1, вірші 1–21)

ЗАСПІВ

(пісня 1, вірші 1–21)

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго

Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,

Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,

В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,

Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.

Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.

Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне —

З’їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона,—

Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.

Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої,

Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись.

Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини,

Німфа Каліпсо, владарка, тримала, з богинь найясніша,

В гроті глибокім, бажаючи мати його чоловіком.

В круговороті часу, коли рік надійшов відповідний

І ухвалили боги повернутись йому до Ітаки,

Навіть і там, серед близьких і рідних, не міг він уникнуть

Скрути тяжкої. Тоді всі боги йому співчували,

Крім Посейдона,— гнівом його Одіссей богорівний

Гнаний весь час був, аж поки рідного краю дістався.

Бесіда

— Чи знаєте ви, що означають слова «навіть і там, серед близьких і рідних, не міг він уникнуть скрути тяжкої»? (За відсутності Одіссея на його острові з’явилося чимало чоловіків, які були претендентами на руку і серце Пенелопи та царювання на Ітаці. Дружина Одіссея — взірець вірності та справжнього кохання — не хотіла виходити заміж, але 20 років відсутності чоловіка змусили її замислитися над майбутнім. Пенелопа та її юний син Телемах не могли чинити опір негідним людям, що зазіхали на царювання на острові. Одіссею потрібно було очистити свій дім від них та поновити себе в правах господаря дому та Ітаки.) Читання уривка «Одіссей і циклоп Поліфем» (пісня 9, вірші 181–566)

ОДІССЕЙ І ЦИКЛОП ПОЛІФЕМ

(пісня 9, вірші 181–566)

Швидко дістались ми так недалекої тої країни,

Обік побачили там, край скелі над морем, високу,

Лавром порослу печеру. До неї збиралося на ніч

Кіз і овечок багато; навкруг простягався високий

185 Двір, обгороджений муром з укопаних в землю великих

Каменів, зверху ж і сосни росли, і дуби височенні.

Велетень жив там потворний, то кіз і овечок отари

Сам випасав собі, інших оподаль. Ні з ким він не знався

У самотині своїй і ніяких не відав законів.

190 Був він потвора страшна, на людину, що хлібом живиться,

Зовсім не схожий, скоріше скидавсь на гірську верховину

Лісом порослу, яка серед скель височіє самотньо.

Товаришам своїм вірним на місці звелів я лишитись

При кораблі й стерегти корабля свого якнайпильніше;

195 Сам же, дванадцять обравши між ними супутців найкращих

Вирушив. Мав із собою козячий я міх із солодким

Темно-червоним вином, що Марон мені дав, син Еванта,

Жрець Аполлона, який опікується Ісмаром-містом.

З шани до бога й жерця ми й дружину його пощадили,

200 Й сина; а сам проживав він в тінистім гаю Аполлона.

Отже, за те він мені дорогих надавав подарунків:

Гарного вибору золота сім тоді дав він таланів,

Подарував і кратеру, із срібла усю, і, до того ж,

Чистим, солодким вином, цим питвом божественним, дванадцять

205 Амфор наповнив для мене. Ніхто про міцнеє вино те

В цілому домі з служниць і челядників досі не відав,

Тільки він сам, і люба дружина, і ключниця вірна.

Маючи пити солодке, як мед, вино те червоне,

Досить було лише келих один його влити на двадцять

210 Мірок води, і запах навколо такий від напою

Йшов божественно солодкий, що втриматись годі від нього.

Міх я великий вином тим наповнив та інших припасів

В бесаги взяв шкіряні із собою. Відчув-бо я духом

Мужнім, що стріну людину, одягнену в силу могутню,

215 Дикого велетня, що ні законів, ні права не знає.

Швидко добралися ми до печери, але не застали

Велетня в ній,— десь пас він отару свою густорунну.

От увійшли ми в печеру і стали усе оглядати:

Сиру там кошики повні стояли, ягнята й козлята

220 В стійлах тіснились вузьких, за віком поставлені різним:

Старші — окремо, окремо від них середульші, й окремо —

Новонароджені; в цебрах стояло сироватки повно,

Глеки й дійниці були приготовлені там для удою.

Товариші почали всіляко мене умовляти,

225 Сир той забравши, негайно тікать відтіля і найшвидше

Позаганяти на наш корабель бистрохідний з кошари

Тих козенят і ягнят та й умкнути по водах солоних.

Та не послухав я їх, хоч було б набагато це краще,—

Хтілось побачить його, чи не дасть мені сам він гостинця?

230 Товаришам же моїм не здавався, проте, він привітним.

От ми розклали вогонь, і жертву принесли, й самі вже,

Сиру набравши, поїли, і ждати в кутку посідали,

Поки із стадом він прийде. Приніс тяжкий оберемок

Дров він сухих, щоб мати, на чому вечерю варити.

235 З грюкотом скинув ті дрова серед кам’яної печери.

Ми ж із перестраху всі аж в найдальший зашилися закут.

Позаганяв до печери опасистих кіз і овечок

Тих, що доїти мав, а самців — баранів із козлами —

Він за дверима лишив, на своєму подвір’ї широкім.

240 Потім камінь підняв величезний і вхід до печери

Ним завалив,— не могли б того каменя зрушити з місця

Й ковані міцно аж двадцять два вози чотириколісні,—

Ціла то скеля була, що нею заклав свої двері.

Сидячи, він подоїв уже й кіз, і овець мекотливих,

245 Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Білого він молока на кисле узяв половину.

Сир віддавивши, поклав у плетені кошики зразу;

Другу ж у глечиках він залишив половину, щоб мати

Й свіжого ще молока — напитися після вечері.

250 Швидко упорався з цими він справами, потім ще й ватру

Сам розпалив, і, нарешті, побачив він нас і промовив:

«Хто ви, чужинці? Шляхом відкіля ви пливете вологим

В справі якій чи так, навмання ви блукаєте морем,

Наче розбійники ті, що гасають у водних просторах,

255 Важачи власним життям і біду несучи чужоземцям?»

Так говорив він, і любими ми зажурились серцями:

Сповнив нас жахом страшний його голос і вигляд потворний.

В відповідь все ж я до нього з такими звернувся словами:

«Родом усі ми ахейці, додому вертаємо з Трої,

260 Та супротивними гнані вітрами над хланню морською

Збились з путі, і на інших шляхах та на іншій дорозі

Ми опинились,— Зевсова, видно, на те була воля.

Горді ми бути людьми Агамемнона, сина Атрея,

Слава якого тепер до високого неба сягає,__

265 Місто велике-бо він зруйнував і люду багато

Винищив. Ми ж прибули аж сюди і от припадаєм

Всі до колін твоїх,— виявиш ти нам гостинність чи, може,

Ще й подарунок даси, що гостям їх звичайно дарують.

Отже, могутній, богів пошануй, благаєм тебе ми,

270 Зевс-бо є сам покровитель гостей і усіх, що благають.

Він і гостинний, і гостям супутник, достойним пошани».

Так говорив я, а він мені словом безжальним:

«Ну ж і дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть прибув ти,

Що шанувати й боятись богів мене так умовляєш!

275 Нам, кіклопам, байдуже й до Зевса-егідодержавця,

І до блаженних богів, самі-бо від них ми сильніші.

Страх перед Зевсом мене не примусить тебе пощадити

З товаришами, якщо того власний мій дух не накаже.

Краще скажи мені, де корабель твій оснащений нині

280 До суходолу пристав — далеко чи близько, щоб знав я».

Так він випитувать став, але це не укрилось від мене,

Мав-бо я досвід, і хитрими так відповів я словами:

«Мій корабель розтрощив Посейдон, землі потряситель,

Кинувши ним о скелі стрімкі при самім узбережжі

285 Вашого краю,— вітром сюди його з моря загнало.

Наглої смерті, проте, із супутцями я врятувався».

Так я сказав. Не відмовив безжалісний серцем нічого,

Скочив раптово і, руки свої на супутців наклавши,

Двох, як щенят, ухопив і з силою ними об землю

290 Вдарив, аж мозок їх бризнув і скрізь по землі розіллявся,

Пошматувавши їх геть, спорядив собі з них він вечерю.

Все він пожер, наче лев, що годується в горах, нічого

Не залишив — ні утроби, ні м’яса, ні кості із мозком.

Руки з риданням гірким до Зевса ми всі простигли,

295 Бачачи злочин такий, у серці своїм безпорадні.

А як наповнив кіклоп свого черева глиб ненажерний

М’ясом людським, молоком нерозбавленим їжу запив він

І між овець у печері своїй спочивати розлігся.

Духом відважним тоді таку я подав собі раду:

300 Ближче підкрастись і, меч свій нагострений з піхов добувши,

Вдарити в груди йому, рукою намацавши місце,

Де печінки під осердям,— та інша затримала думка:

Всі ми в печері отут загинули б марною смертю,

Бо від високих дверей не змогли б одвалити руками

305 Камінь ми той величезний, що велетень ним завалив їх.

Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали.

Щойно з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Вже він вогонь розпалив, подоїв своїх славних овечок,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.__

310 Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову

Двох з поміж нас ухопив і собі спорядив він сніданок.

Далі, поснідавши, вигнав з печери свою він отару,

Легко відсунувши камінь важкий од дверей, і на місце

Знову поставив, немов сагайдак ковпачком покривав він.

315 З гуком і свистом кіклоп погнав свою жирну отару

В гори. А я, у печері лишившись, почав міркувати,

Як би помститись, якщо подасть мені ласку Афіна.

Серцю моєму така найкращою видалась рада:

Біля кошари лежала кіклопова палиця довга —

320 Стовбур сирої маслини,— зрубав її він, щоб ходити

З нею, як висхне вона. Виглядала ж та палиця, наче

Щогла на двадцятивеслім просторім судні чорнобокім,

Що вантажі торговельні крізь далеч морську перевозить,—

Так виглядала завдовжки ломака ота і завгрубшки.

325 Кия із сажень завдовж я відтяв від ломаки тієї

Й товаришам передав, обстругати його наказавши.

Гарно вони обтесали оцупок, а я, загостривши

Дрюк той, у полум’ї вістрям тримав, щоб вогнем засмалити.

Потім старанно його заховав я під гноєм, якого

330 Дуже багато було понакидано скрізь по печері.

Товаришам після того звелів жеребки я тягнути,

Хто з них відважиться, разом зі мною кілок той піднявши,

В око встромити кіклопу, як в сон він солодкий порине.

Випали тим чотирьом жеребки, кого і сам би хотів я

335 Вибрати в поміч, а я уже п’ятий виходив між ними.

Ввечері й він надійшов і отару пригнав пишнорунну.

Зразу ж отару він ситу загнав у широку печеру

Сповна усю, не лишив на подвір’ї широкім нікого,

Передчуваючи щось, чи Бог його так напоумив.

340 Потім він камінь підняв величезний і вхід завалив ним,

Сидячи, він подоїв і кіз, і овець мекотливих,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Швидко упорався з цими він справами. Потім ізнову

Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них вечерю.

345 Тут підійшов до кіклопа я близько й звернувся до нього,

З темно-червоним вином, дерев’яний підносячи дзбанок:

«Випий, кіклопе, вина, наївшися м’яса людського,—

Сам тоді знатимеш, що за питво в кораблі хоронилось

Нашому. Віз тобі цю я пожертву, щоб зглянувсь на мене

350 Й вирядив швидше додому, а ти все нещадно лютуєш.

Хто ж тепер, нелюде, схоче до тебе сюди завітати

З інших людей, коли так не по правді ти з нами повівся?»__

Так говорив я. Узяв він і випив, і страшно вподобав

Те він солодке питво, і ще зажадав його вдруге.

355 «Дай-но, будь ласка, іще, та своє мені тут же імення

Зразу назви, щоб міг і тебе я гостинцем потішить,

Бо і кіклопам їх ниви родючі вино виноградне

В ґронах розкішних дають, що примножує Зевс їх дощами.

Це незрівнянне вино, це — нектар, це амбросія5 справжня!»

360 Так він сказав, і іскристого знов йому дав я напою.

Тричі підносив я, й тричі в глупоті своїй випивав він.

А як вино зовсім йому затуманило розум,

Я із солодкими знову до нього звернувся словами:

«Ти про ім’я моє славне питаєш, кіклопе? Назву я

365 Зараз себе, ти ж гостинця віддай, що мені обіцяв ти.

Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати,

Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають».

Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:

«Отже, Нікого я з’їм наостанку, раніше ж поїм я

370 Товаришів його всіх,— оце тобі й буде гостинець».

Так він сказав, похитнувся, і навзнак упав, і, зігнувши

Набік грубезну шию, лежав, і відразу всевладний

Сон подолав його. З горла у нього з вином випливали

М’яса людського шматки,— сп’янівши, почав він блювати.

375 Кия тоді я у попіл гарячий засунув, щоб знову

Він розігрівся як жар, а тим часом відваги словами

Товаришам додавав, щоб ніхто не утік з переляку.

Отже, оливний кілок, хоча й був він сирий, розпаливши

Так, що вогнем він узявся й яскраво почав пломеніти,

380 Вийняв з вогню я і ближче підніс до кіклопа, навколо ж

Товариші поставали — Бог дав їм одвагу велику.

Взявшись за дрюк той оливний з кінцем загостреним, дружно

В око встромили йому ми. А я, натиснувши зверху,

Став ним крутити, як бантину тесля свердлить корабельну

385 Свердлом, а інші з-під низу ремінням його обертають,

Взявшись обабіч, і жваво він крутиться сам безустанно.

Так от і ми, узявши розпечений дрюк, ним свердлили

Велетню око, і пасока тепла струмила навколо:

Жаром горящих зіниць обсмалило і брови, і вії,

390 Лопнуло яблуко очне, й коріння його аж сичало.

Як в коваля, коли він топірець чи велику сокиру

Суне гарячими в воду холодну й сичить то залізо,

Гартом узяте,— стає-бо воно ще міцнішим від того,—

Так від оливного кия і око його засичало.

395 Страшно кіклоп закричав, аж луна розляглась по печері,

З ляку ми кинулись врозтіч усі, і зразу він вирвав

З ока оту деревину, гарячою кров’ю облиту,

З люттю від себе її жбурнув обома він руками

Й гучно кіклопів волати почав, що з ним у сусідстві

400 Теж у печерах жили на овіяних вітром узгір’ях.

Крик той страшенний почувши, вони звідусіль позбігались,

Вхід обступили в печеру і стали розпитувать, що з ним:

«Що, Поліфеме, з тобою, що голосно так ти волаєш

В ніч божественну й солодкого сну позбавляєш усіх нас?

405 Може, хто з смертних отару твою силоміць виганяє?

Може, самого тебе хтось насильством і підступом губить?»

В відповідь так із печери волав Поліфем премогутній:

«Друзі, Ніхто, й не насильством мене він, а підступом губить!»

Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате:

410 «Що ж, коли сам ти й ніхто насильства тобі не вчиняє,

То чи не Зевс тобі хворість наслав і поміч тут марна,—

Краще ти батька свого, владику благай Посейдона!»

Мовили це й відійшли; любе серце моє розсміялось,

Як обманув я ім’ям його й задумом цим бездоганним.

415 Стогнучи тяжко і в корчах увесь аж звиваючись з болю,

Камінь руками намацав кіклоп і відсунув від входу,

Сів посередині в дверях і широко руки розставив,

Щоб упіймати того, хто з отарою хтів би умкнути.

От якого він дурня знайти у мені сподівався!

420 Я ж міркувати почав, як найкраще зарадити справі,

Щоб і супутників всіх, і себе від жорстокої смерті

Урятувати. Всілякі тут засоби й хитрощі ткав я —

Йшлось тут про душу, велике-бо лихо уже насувалось.

Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:

425 Гарних, ставних там чимало було баранів густорунних,

Добре вгодованих, з темною, аж фіалковою шерстю.

Всіх я їх нишком позв’язував сплетеним віттям вербовим

З ложа жорсткого, що велетень спав нечестивий на ньому.

Я їх по троє зв’язав,— ніс когось під собою середній,

430 Інші ж обидва з боків тим часом його прикривали.

Кожні так троє несли одного чоловіка. А сам я…

Був поміж ними баран, над усіх в тій отарі найкращий,

Міцно вхопившись за карк, під черевом в нього кудлатим

Я заховався і, вп’явшись руками у шерсть божественну,

435 Так і тримавсь терпеливо, відважного сповнений духу.

Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали.

Щойно з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Стали на пащу тоді барани і козли пориватись,

А неподоєні матки замекали голосно в стійлах —

440 Понабухали в них вим’я. А їхній господар, жорстоким

Мучений болем, усім баранам, що йшли повз нього,

Спини обмацував. Не помічав він, проте, нерозумний,__

Що під грудьми в баранів густорунних підв’язане крилось.

Йшов аж останнім баран мій до виходу, шерстю своєю

445 Й мною обтяжений, я ж — передумав тоді вже багато.

Спину обмацавши в нього, сказав Поліфем премогутній:

«Любий баранку! Чому це сьогодні виходиш останній

Ти із печери? Раніш не ходив ти від інших позаду.

Перший на луки ти жвавими кроками біг в ніжнолистих

450 Пастися травах, перший збігав ти до хвилі річної,

Першим також поспішав до кошари своєї вернутись

Ти вечорами. А нині — з усіх ти останній. Шкодуєш,

Мабуть, ти ока господаря,— злий чоловік його випік

З товаришами лихими, вином мій стуманивши розум.

455 Клятий Ніхто! Не втече він, кажу, від загибелі злої!

Мав би ти розум такий, як у мене, і вмів би хоч слово

Мовити, ти б розказав, де від гніву мого він сховався.

Так би ударив я ним, щоб мозок з розбитого лоба

Всю цю печеру оббризкав,— тоді б я своє заспокоїв

460 Серце від болю, що той нікчемний Ніхто заподіяв».

Так промовляючи, він барана випускає за двері.

Щойно ми вийшли з печери й оподаль кошари спинились,

Перший я виліз із-під барана й повідв’язував інших.

Швидко погнали отару ми жирних овець тонконогих,

465 Їх оточивши навколо, щоб разом все стадо загнати

На корабель свій. Нас радо супутники любі вітали —

Тих, що уникнули смерті, й загиблих оплакали гірко.

Плакати все ж їм, бровами до кожного стиха моргнувши

Я не дозволив,— загнати звелів пишнорунну отару

470 На корабель і чимдуж на хлань відпливати солону.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

А на таку вже відплинувши віддаль, що поклик ще чути,

До Поліфема почав я, глузуючи з нього, кричати:

475 «Гей ти, кіклопе! Не зовсім беззахисний муж той, в якого

Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко!

Так і належить помститись тобі за лихі твої вчинки,

Нелюде лютий, що в домі своєму гостей поз’їдати

Не посоромивсь! От Зевс і боги тебе всі й покарали!»

480 Так я промовив. Його ж іще більша злоба охопила.

Верх від гори відломив він великої й так його кинув,

Що поблизу корабля темноносого впав той уламок;

Ледве в стерно кермове кам’яна не ударила брила.

Завирувало все море від скелі, що впала у воду,—

485 З шумом до берега нас понесло тоді водоворотом,

Моря припливом нас знову до самої суші пригнало.

Довгу жердину руками вхопивши, від берега нею

Я відштовхнув корабель, а супутцям кивнув головою,

Додаючи їм відваги, й на весла звелів налягти їм,

490 Щоб із біди врятуватись. Аж гнулись вони — веслували

Тільки як далі від берега вдвоє уже одпливли ми,

Знов я кіклопа гукати хотів; та навкруг навперейми

Товариші мене лагідно так почали умовляти:

«Знову, безумний, ти хочеш цю дику людину дражнити?

495 Щойно він, кинувши скелю у море, погнав корабель наш

Прямо на берег, і ми уже зовсім загинути мали!

Тільки-но крики чиїсь чи мову яку він почує,

Голови нам і всі корабельні він балки розтрощить,

Мармуру кинувши брилу,— а сили йому не бракує».

500 Так говорили вони, та не слухало серце відважне,

Й знову до нього покликнув я, гнівом в душі спалахнувши:

«Гей ти, кіклопе, якщо тебе з смертних хто-небудь спитає,

Хто осліпив так ганебно тебе, ти можеш сказати —

Це Одіссей тебе ока позбавив, той городоборець,

505 Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку»6.

Так я покликнув, а він заричав ось такими словами:

«Горенько! Як воно давнє збулося богів візування!

Жив тут один ворожбит, міцний чоловік і правдивий,

Телем, Еврімія син, віщуванням прославлений вдалим,—

510 Він провістив мені те, що статися має зі мною,

Як я від рук Одіссеєвих зору позбавлений буду.

Завжди чекав я, що прийде великий на вигляд, прекрасний

Муж в нашу землю колись, великої сповнений сили.

515 Зовсім нікчемний натомість, безсилий, малий чоловічок

Ока позбавив мене, вином затуманивши розум.

Тож зачекай, Одіссею, щоб я тобі дав подарунки

Та ублагав земледержця — щасливо додому вернути,

Син-бо йому я, й він гордий моїм називатися батьком.

520 Сам лиш один, як захоче, він може мене ізцілити

Й більше ніхто — ні з блаженних богів, ні із смертного люду».

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

«Мав би я силу, то враз і душі б тебе, й віку позбавив

І відіслав би в оселю Аїда так певно, як певно

525 Те, що вже ока не зцілить тобі й сам землі потрясатель».

Так відповів я, а він тоді став Посейдона-владику,

Руки у зоряне небо здіймаючи, ревно благати:

«Згляньсь, Посейдоне, землі потрясателю темногривастий!

Якщо я син твій і гордий моїм ти зватися батьком,

530 Хай Одіссей додому не вернеться, городоборець,

Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку.

А як судилось у власну йому повернутись оселю,

Добре збудовану, й близьких і землю побачити рідну,

Товаришів розгубивши, хай з лихом повернеться врешті,—

535 Лиш на чужім кораблі,— і дома лиш горе застане».

Так він молив і благав, і почув його темногривастий.

Камінь ще більший тоді ізнов Поліфем піднімає,

Й, ним розмахнувшись, з такою він силою кидає знову,

Що аж позад корабля темноносого впав той уламок,

540 Ледь у стерно кермове кам’яна не ударила брила.

Завирувало все море від скелі, що впала у воду,

Хвилею нас понесло і вперед аж до суші погнало.

Скоро на острів ми той прибули, де лишилися наші

Добре оснащені судна і журно сиділи навколо

545 Наші супутники всі, що так довго на нас дожидали.

Витягли ми тоді свій корабель на пісок прибережний,

Далі посходили всі на берег шумливого моря.

Стадо ж кіклопове ми, з кораблю ізігнавши місткого,

Нарівно всім поділили — без пайки ніхто не лишився.

550 Все поділивши, дали мені ще барана додатково

Товариші в наголінницях мідних. На узбережжі

Я чорнохмарному Зевсу Кроніду, що всім володіє,

В жертву спалив того стегна. Та жертви, проте, не прийняв він,

всі-бо мої кораблі добропалубні вже він замислив

555 Занапастити з моїми супутцями вірними разом.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

М’ясом частуючись вдосталь, вином запивали солодким.

Сонце тим часом зайшло, і сутінки землю окрили.

Спати лягли ми тоді на березі шумного моря.

560 Щойно з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Товаришів я своїх розбудив і звелів їм негайно

Стати па свій корабель і причали усі відв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

565 Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем,

Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів.

– Доведіть, що циклоп Поліфем — дикий велетень, що «ні законів, ні права не знає». (Поліфем порушує всі закони гостинності, не шануючи мандрівників, а жорстко знущаючись над ними. Декілька разів Гомер підкреслює, що циклоп жив «в самотині своїй і ніяких не відав законів», бо не боїться ні Зевса, ні інших богів, у той же час користуючись підтримкою свого батька Посейдона.)

– Які риси Одіссея виявляються в цьому епізоді поеми? (Гомер не випадково називає Одіссея хитромудрим. Як в епізодах із пошуками Ахілла, з троянським конем, так і під час зустрічі з Поліфемом, герой виявляє хитрість, розум, кмітливість. Саме він запропонував напоїти циклопа вином, він зметикував, що краще позбавити велетня єдиного ока, аніж вбивати його; завдяки Одіссею його супутники з печери непомітними для Поліфема і врятуватися. А от епітет «мудрий» нашому героєві не зовсім личить. Наче запальний хлопчисько, кричить він переможеному циклопу своє справжнє ім’я, ризикуючи і собою, і своїми супутниками, накликає лихо, яке дасться взнаки ще не раз.)

– Чи зглянеться Посейдон на прохання свого сина? (Так, слова Поліфема стануть пророчими: Хай Одіссей додому не вернеться, городоборець,Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку. А як судилось у власну йому повернутись оселю, Добре збудовану, й близьких і землю побачити рідну, Товаришів розгубивши, хай з лихом повернеться врешті,— Лиш на чужім кораблі,— і дома лиш горе застане.)

– Подивіться уривок із кінофільму «Одіссея» (США), в якому йдеться про циклопа Поліфема. Порівняйте епізоди з фільму та поеми Гомера. (Епізоди дещо відрізняються: у фільмі Одіссей улещує Поліфема, боїться його; приносить себе у жертву один із мореплавців, музика; мандрівники вибираються з печери не попід баранами, а поміж ними і т. ін.)

– Що дозволяє відчути, зрозуміти екранізація твору? (Чудова гра акторів дозволяє краще зрозуміти почуття героїв, їхні емоції, які передаються не тільки за допомогою слів, а також жестів та міміки.)

ІІІ. Підсумки уроку

– Що ви знаєте про основні події поеми «Одіссея»?

– Назвіть казкові та пригодницькі елементи в поемі Гомера. (Наприклад, зустріч із фантастичною істотою — Циклопом та пригоди, пов’язані з нею; інші фантастичні істоти та пригоди — за ОК № 8.)

– Що ви дізналися про побут давніх греків із прочитаного уривку? (Зрозуміло, що греки займалися тваринництвом, використовуючи м’ясо, молоко, сир як необхідні продукти харчування. Цікаво, що греки не пили вино нерозбавленим (пам’ятаємо: одна з найкращих рис елліна — помірність), в цьому епізоді Одіссей розбавляє вино водою у пропорції 1 : 20. Звичайно, гостинність, повага навіть до незнайомих людей, що завітали в дім,— норма для давніх греків, на відміну від диких циклопів, що не шанують закони.)

– Що засуджує Гомер в поемі «Одіссея»? (На прикладі прочитанного уривку можна стверджувати, що Гомер засуджує беззаконня несправедливої сили в образі Поліфема. Але й Одіссей не є ідеальним героєм: пиха та самовпевненість завдають чималої шкоди йому та його супутникам.)

IV. Домашнє завдання

Прочитати уривок «Лестригони» та «Одіссей у Кіркеї» (пісня 10, вірші 91–399)

«ЛЕСТРИГОНИ» ТА «ОДІССЕЙ У КІРКЕЇ»

(пісня 10, вірші 91–399)

Там і тримали усі ми свої кораблі крутобокі.

В гавань простору завівши, один біля одного близько

Їх прив’язали. Хвиля ніколи не б’є ні велика

Там, ні мала,— гладінь осяйна там виблискує завжди.

95 Все ж таки свій корабель чорнобокий я ззовні поставив,

Линвою з самого краю до скелі його прив’язавши;

Сам же, на кручу зійшовши, стояв і навкруг озирався,

Але ніде ні волів, ні праці людської не бачив,

Тільки помітив димок, що десь над землею здіймався.

100 Вислав тоді наперед я супутників — пильно розвідать,

Що то за люди живуть в тій країні і живляться хлібом?

Вибрав для цього я двох, окличника третім додавши.

Рівним пішли вони шляхом, що ним громохкими возами

Дерево із верхів’їв високих підвозили в місто.

105 Дівчину стріли вони, що вийшла за місто по воду,

Дужу дочку Антіфата, що з племені був лестригонів.

До артакійських джерел ішла вона світлострумистих,

Воду-бо всі відтіля до міста носили звичайно.

З нею, спинившись, вони розмовлять почали і питати,

110 Хто їх племені вождь і хто владарює над ними.

Зразу ж вона показала їм батьків будинок високий.

В дім той славетний вони увійшли й господиню зустріли —

З гору велику на зріст, аж усі мимоволі жахнулись.

З площі гукнула вона славетного скрізь Антіфата,

115 Мужа свого, що усім їм замислив загибель нещадну.

Вмить він схопив одного і почав на обід готувати.

Кинулись двоє тікати і швидко до суден прибігли.

Крик гомінкий на все місто підняв він, і, галас почувши,

Враз лестригони могутні тоді звідусіль позбігались;

120 Тисячі велетнів цих, на людей не подібних, набігли.

Брили вони величезні від скель кам’яних відривали

Й кидали ними; і гуркіт стояв над всіма кораблями,

Крики лунали людей, що гинули в суднах розбитих.

Їх, наче риб нанизавши, несли на сніданок жахливий.

125 Поки вони їх нещадно в глибокій затоці губили,

З піхов при стегнах раптово свій меч я вихопив гострий —

Линви усі відрубав на моїм кораблі темноносім.

Миттю супутників цим підбадьоривши, їм наказав я

Веслами вдарить сильніше, щоб лиха страшного уникнуть.

130 Злого жахнувшись загину, хлань моря вони зборознили.

Радісно далі від скель навислих полинув по морю

Мій корабель, а інші усі там загинули разом.

Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем,

Бо хоч самі врятувались, то любих утратили друзів.

135 Так ми на острів Еею приїхали згодом. Кіркея

Там пишнокоса, дивна богиня живе ясномовна,

Рідна сестра тяжкого в думках злоумисних Еета.

Гелій-бо їх породив, що світлом людей осяває,

Матір’ю — Перса обом їм була, Океанова донька.

140 Там же й до берега ми з кораблем потаємно пристали

В затишній бухті, якимось до неї приведені богом.

Там ми, на берег зійшовши, лежали два дні і дві ночі,

Зморені тяжко й гіркою пригноблені серця печаллю.

Тільки як третій розвиднила день нам Еос пишнокоса,

145 Списа у руки узявши й мечем озброївшись гострим,

З місця причалу я швидко на кручу поглянути вийшов,

Може, де смертних побачу діла чи хоч голос почую.

Ставши на версі скали кам’яної, навкруг озирнувся

Й дим, що здаля над широким простором землі піднімався,

150 Я за густим дубняком над будинком Кіркеї побачив.

В мислях своїх і в душі я почав міркувати — чи далі

Йти дізнаватись туди, де димок я помітив багровий.

Так міркував я в душі і визнав, що буде найкраще

Знов до швидкого піти корабля, на морське узбережжя;

155 Людям обідати дать і тоді їх у розвідку слати.

Але як я до свого корабля крутобокого сходив,

Хтось із безсмертних на мене, самотнього, зглянувсь ласкаво —

Високорогого він величезного оленя вислав

Навстріч мені: до ріки з пасовища лісного спускався

160 Олень той, спраглий на сонці, жадобу втолить водопоєм.

Прямо в хребет, серед спини, я звіра, що вибіг із лісу,

Вдарив, і спис мідяний враз навиліт крізь тіло проскочив.

З стогоном впав він у пил, і душа відлетіла від нього.

Ставши на вбитого звіра, вмить вихопив я мідяного

165 Списа із рани, і тут же на землю його я відкинув.

Потім я хмизу нарвав та лози і, туго їх сплівши,

Линву із сажень завдовжки скрутив та нею докупи

Міцно позв’язував ноги тому здоровенному звіру;

Взявши на плечі його і на спис опираючись важко,

170 Рушив до чорного я корабля. Нелегко на плечах

Ту було ношу нести мені, звір-бо то був величезний.

Скинув його я під наш корабель і словом ласкавим

Друзів усіх бадьорив, перед кожним схилившись окремо:

«Друзі, раніше ніж день, призначений нам, не настане,

175 Ми не зійдемо у смутку гіркому в оселю Аїда.

Досить на бистрім у нас кораблі є наїдку й напитку,—

Час і про їжу згадати, вже годі терпіти нам голод!»

Так говорив я, і зразу, моїм переконані словом,

Одіж усі поскидали на берег безлюдного моря,

180 З оленя всі дивувалися,— звір-бо то був величезний.

Потім, як очі свої спогляданням усі вдовольнили,

Руки помивши, обід готувать поспішили багатий.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.

185 Згодом, як сонце зайшло і пітьма навколо настала,

Всі ми на березі моря під гомін прибою поснули.

Щойно з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Всіх я супутників скликав на раду і так до них мовив:

«Слухайте слів моїх, ви, що злигоднів стільки зазнали!

190 Навіть того ми не знаємо, друзі, де схід, а де захід,

Де світлодайний під землю ховається Гелій і де він

Сходить ізнов. Давайте обдумаймо швидко, чи є нам

Спосіб який порятунку. Ніякого сам я не бачу.

Сходив на скелю я цю кам’яну і звідти побачив

195 Острів лиш цей невисокий, оточений морем безкраїм,

Мовби вінком. І дим серед острова бачив очима

Власними я понад лісом густим і над гаєм дубовим».

Так говорив я, і лагідне серце у них зворушилось:

Вчинки згадали вони Антіфата, вождя лестригонів,

200 Люте насильство й затятість лиху людожера кіклопа,

Голосно всі заридали, рясні проливаючи сльози,

Але ніякої з того плачу не було їм користі.

Товаришів своїх у наголінницях мідних надвоє

Я розділив і старшин на обидва загони поставив:

205 В першому сам я, а в другому став Еврілох боговидий.

От жеребки в міднокутім шоломі ми швидко труснули;

Випав тоді жеребок Еврілоху, відважному серцем.

В путь він зібрався і з ним ридаючих двадцять і двоє

Наших супутників; ми ж іззаду в сльозах залишились.

210 В виярку скоро на видному місці вони відшукали

Складений з тесаних брил кам’яних будинок Кіркеї.

Леви з вовками гірськими лежали навколо будинку,

Злим заворожені зіллям, якого вона їм давала.

Все ж на людей не напали вони, а навкруг обступили,

215 Довгими всі перед ними виляючи звільна хвостами.

Як до хазяїна свого, що йде від обіду, собаки

Лащаться,— він-бо ласий шматочок їм завжди приносить,—

Так от і леви до них, і вовки оті міцнокогтисті

Лащились. Ті ж полякались, жахливі страхіття уздрівши,

220 Й товпились перед дверима богині з волоссям розкішним —

Спів милозвучний вони із покоїв Кіркеїних чули;

Ткала вона за верстатом великим,— таке тонкорунне,

Ніжне, прекрасне ткання від богинь лиш виходить безсмертних.

Отже, Політ, мужів ватажок, до супутників наших

225 Став говорить,— він із них найдостойніший був, найвірніший:

«Чуєте, друзі, як в домі отут, за верстатом великим

Ходячи, жінка якась чи богиня співає чудово —

Так, аж лунає навколо? Тож голос їй швидко подаймо!»

Мовив він так, і, її викликаючи, всі загукали.

230 Вийшла небавом вона, й, відчинивши осягливі двері,

Їх запросила ввійти, і всі увійшли необачно,

Лиш Евріхол, відчувши лукавство, іззаду лишився.

Ввівши, усіх на ослони і крісла вона розсадила;

Ячної з сиром муки та з медом жовтяним змішавши,

235 З світлим прамнейським вином подала їм, підсипавши в келих

Зілля лихого, щоб зовсім про землю вітчизни забули.

Щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом

Кия вона їх загнала в свинарню і там зачинила.

Голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкать

240 Всі по-свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився.

Плачучих їх зачинила Кіркея й сипнула їм в закут

Жолудів, терну, каштанів, коріння крушини, щоб їли

Те, що всі свині їдять, у багнюці валяючись завжди.

Миттю побіг Еврілох на швидкий корабель чорнобокий

245 Звістку подати сумну про долю супутників любих.

Довго не міг він, хоч як силкувався, і слова сказати,

Смутком великим у серці охоплений; очі сльозами

Сповнились рясно; всю душу йому розривали ридання.

Тільки тоді, як його ми розпитувать з подивом стали,

250 Він розповів нам про долю нещасну супутників наших:

«Ліс перейшовши, як ти наказав, Одіссею пресвітлий,

В виярку ми незабаром знайшли, на видному місці,

Складений з тесаних брил кам’яних будинок чудовий.

В домі тім жінка чи, може, богиня, яка за верстатом

255 Дзвінко співала; її викликаючи, ми загукали.

Вийшла небавом вона; відчинивши осяйливі двері,

Нас запросила ввійти, і всі увійшли необачно,

Я лиш один, відчувши лукавство, іззаду лишився.

Зникли усі вони зразу,— ніхто уже з них не вернувся,

260 Довго я їх виглядав, та нікого, проте, не діждався».

Так оповів він, і зразу на плечі закинув я мідний,

Срібноцвяхований меч свій великий і лук з тятивою,

І провести мене тим же шляхом ізвелів Еврілоху.

Він же, коліна мої обома обійнявши руками,

265 З ревним риданням слово до мене промовив крилате:

«Ні, не веди проти волі туди мене паростку Зевсів,—

Краще лишімось, бо знаю — не вернешся сам ти й не вернеш

Наших супутників. Швидше тікаймо із рештками друзів,

Може, уникнемо якось ми смертної днини лихої».

270 Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

«Що ж, Еврілох, залишайся, як так уже хочеш на місці,

Їж тут і пий у тіні під нашим судном чорнобоким,

Сам же іду я — веде нездоланна мене необхідність».

Мовивши так, від свого корабля і від моря пішов я.

275 Вже по священному виярку йшов я і ось уже вийти

Мав до великого дому Кіркеї, що зналась на зіллі.

Раптом Гермес із жезлом золотим мене близько від дому

Стрів на дорозі, на юного мужа із вигляду схожий,

З першим пушком на щоках, у розквіті років найкращих.

280 Взявши за руку мене, він назвав на ім’я мене й мовив:

«Стій, бідолашний, куди ти прямуєш по цих верховинах,

Краю не знаючи цього? Супутців твоїх вже Кіркея

Всіх обернула в свиней і в хліву своїм міцно тримає.

Їх визволяти ідеш ти? І сам ти, кажу тобі, цілий

285 Звідти не вернешся й там же, де інші усі, зостанешся.

Але послухай: тебе я врятую і визволю з лиха.

Зілля узявши оце чарівне, ти в оселю Кіркеї

Сміливо йди,— з ним-бо днину лиху ти від себе відвернеш.

Я розкажу тобі все про лукавство Кіркеї підступне:

290 Суміш вона приготує і зілля підсипле у неї,

Тільки тебе не здолає той чар,— того не допустить

Зілля, що дам я тобі, чарівне. Розкажу по порядку.

Щойно Кіркея довжезним жезлом замахнеться на тебе,

Зразу із піхов своїх ти вихопи меч гостролезий —

295 Кидайся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.

З ляку вона тебе зразу ж на ложе до себе запросить,

Ти ж і не думай ложа богині зрікатись — звільніла б

Тільки супутників вам і тебе щоб гостинно приймала.

Лиш зажадай, щоб велику дала тобі клятву блаженних,

300 Що відтепер вона іншого лиха тобі не замислить,

Сил не позбавить тебе, як роздягнений будеш лежати».

Слово не мовивши, зілля подав мені світлий дозорець,

Вирвавши просто з землі і властивість його пояснивши.

Корінь був чорний, а цвіт — немов молоко білопінне,

305 «Молі» назвали його небожителі,— смертній людині

Рвать небезпечно його, лиш боги усевладні це можуть.

Потім Гермес відійшов на високу Олімпу вершину,

Острів лісистий лишивши, а я до будівель Кіркеї

Далі подався, лиш серце бурхливо мені колотилось.

310 Перед дверима богині розкішноволосої ставши,

Лунко гукнув я, і зразу почула мій голос богиня,

Вийшла до мене негайно й, розкривши осяйливі двері,

В дім запросила ввійти. Увійшов я з зажуреним серцем.

Садить вона мене там у чудове, тонкої роботи,

315 Срібноцвяховане крісло,— під ним і для ніг був ослінчик.

Суміш у келиху злотнім, щоб пив я, вона зготувала

Й зілля укинула в нього, в душі замишляючи злеє.

Щойно без жодної шкоди я те, що дала вона, випив,

Вдарила києм вона мене й так, окликнувши, сказала:

320 «Йди до свинарні тепер і з іншими там поваляйся!»

Тільки сказала це, з піхов я вихопив меч гостролезий,

Кинувся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.

Скрикнула вголос вона і підбігла й, коліна обнявши,

З ревним риданням до мене промовила слово крилате:

325 «Хто ти і звідки? Яких ти батьків і з міста якого?

Дивно мені, що те зілля ти випив без жодної шкоди,

Досі-бо ще з-між людей цих чарів ніхто не уникнув —

Той, хто їх пив, в кого зілля пройшло крізь зубів огорожу,

В тебе ж є розум у грудях, що годі його зчарувати.

330 Мабуть, і є Одіссей ти бувалий,— про те, що він прийде,

Кілька разів злотожезлий казав мені світлий дозорець.

Їдучи з Трої, на чорнім швидкім кораблі він прибуде.

Отже, свій меч гостролезий у піхви вклади і на ложе

Разом зі мною ходім, щоб, любов’ю з’єднавшись на ложі,

335 Серце довірливо ми один перед одним відкрили».

Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:

«Як же від мене, Кіркеє, ти ніжності ждеш, як сама ти

В цих же покоях супутців моїх у свиней обернула?

Мабуть, і зараз мене злоумисливо ти закликаєш

340 Ложе з тобою в твоїй розділить спочивальні, щоб раптом

Сили позбавить мене, як роздягнений буду лежати.

Ложа любовного доти з тобою ділити не хочу,

Доки мені не даси ти великої клятви, богине,

Що відтепер уже іншого лиха мені не замислиш».

345 Так я промовив, і зразу ж вона поклялась, як жадав я.

Тільки тоді, як вона поклялася і клятву скінчила,

Ліг я на ложе Кіркеї прекрасне в її спочивальні.

В домі тим часом чотири служниці її клопотались —

Ті, що в покоях її за всім доглядали дбайливо.

350 Всі народились вони від гаїв і джерел струменистих,

Рік і потоків священних, що в море глибоке спливають.

Перша по кріслах усіх килими постелила чудові

Зверху — пурпурні, льняними їх ще підстеливши зісподу.

Друга, столи срібляні до крісел підсунувши близько,

355 Кошики злотні, повні наїдків, на них розставляла.

Третя медове змішала солодке вино із водою

В срібній кратері і злотний поставила кожному келих,

Воду четверта внесла і, вогонь під триніжком великим

Вмить розпаливши, ту воду уже почала нагрівати.

360 Щойно вода закипіла в блискучім котлі мідяному,

В купіль мене посадивши й з котла поливаючи, стала

Літепло лити на голову й плечі мені, щоб омити

З тіла утому тяжку, що й душу нудьгою гнітила.

Чисто помивши мене і жирним намазавши маслом,

365 Плащ на мене чудовий вона і хітон одягає.

Вводить в покої й садовить у гарне, тонкої роботи

Срібноцвяховане крісло,— під ним і для ніг був ослінчик.

Потім одна із служниць мені глек золотий, щоб умити

Руки, над срібним цеберком, зливаючи воду, держала.

370 Гладко обтесаний столик підсунувши ближче, поважна

Ключниця хліба внесла й положила на столику тому;

Різних наставивши страв, добутих охоче з запасів,

Стала припрошувать, але душа не лежала до того.

В інші думки я поринув, лихе прочуваючи серцем.

375 Бачить Кіркея, що я нерухомо сиджу і до їжі

Рук не простягую навіть, великим охоплений смутком.

Близько тоді підійшла і промовила слово крилате:

«Що ж ти, неначе німий, тут сидиш за столом, Одіссею,

Й душу гризеш, ні пиття не торкаючись зовсім, ні їжі?

380 Може, нового боїшся ти підступу? Годі боятись,—

Я ж поклялася тобі великою клятвою нині».

Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:

«Хто з-між людей, о Кіркеє, який чоловік справедливий

Їжею міг би й питтям вдовольнитися, поки на власні

385 Очі супутників він не побачив своїх на свободі?

Щиро просила ти їсти і пити,— то дай, щоб на власні

Очі я вільними бачив також і супутників милих».

Так я промовив, і зразу ж із києм в руках із покоїв

Вийшла Кіркея і, двері в свинарню свою відчинивши,

390 Вигнала звідти свиней, наче дев’ятирічних на вигляд.

Стали вони перед нею, вона ж, їх усіх обійшовши,

Кожне із них по черзі вигойною маззю мастила.

Стала з їх тіл опадати щетина, що вкрила відтоді

Їх, як заклятого зілля дала їм Кіркея-владарка.

395 Знов вони стали людьми, красивішими навіть, ніж доти,

Вищими трохи на зріст і молодшими стали на вигляд.

Зразу впізнали мене, і рук моїх кожен торкнувся.

Потім усі заридали тужливо,— їх лемент страшенний

Всюди по дому лунав і розжалобив навіть Кіркею.

Icon of Svit Litk 8 (14) Svit Litk 8 (14) (75.1 KiB)
Скачав конспект! Скачай презентацію-->
загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *