319 перегляд(ів)

Михайло Лермонтов (1814–1841). Мотиви свободи і самотності, песимізм поезій Лермонтова

Мета: поглибити знання учнів про життя та творчість М. Лермонтова; розкрити волелюбні прагнення поета, причини його самотності та безмежну відданість батьківщині; розвивати почуття відповідальності перед суспільством та бажання протистояти бездуховності, жорстокості, лицемірству; розвивати мовленнєву культуру та толерантне ставлення до оточуючих, почуття гуманізму.

Обладнання: портретиМ. Лермонтоватайогоблизьких, ілюстраціїмалюнківпоета, зображеннямісць, пов’язанихізжиттямЛермонтова.

Тип уроку: засвоєння нових знань і формування на їх основі умінь та навичок.

Надішліть заради поезії святої

Лермонтова хоч один том, велику-

превелику радість пришліть…

Т. Шевченко (із листа до друзів)

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності

У ч и т е л ь. У хвилини, коли життя залишало О. Пушкіна, народжувався інший, не менш великий поет, який так відгукнувся на смерть свого кумира (учитель виразно читає «Смерть поета» М. Лермонтова — див. додаток). За цей вірш, у якому автор таврував убивць Пушкіна, імператор заслав поета в діючу армію на Кавказ, де в той час тривала війна з горцями. На зміну одному великому талантові прийшов інший, не менший талант — Михайло Лермонтов.

Він був одним із найулюбленіших поетів Т. Шевченка. Тарас Шевченко відчував свою духовну спорідненість із російським поетом. Він називав його «наш великий Лермонтов» і просив свого друга М. Лазаревського надіслати йому на заслання поезії Лермонтова. З таким самим проханням звертався він і до А. Лизогуба та Ф. Лазаревського. А коли одержав дорогоцінний томик віршів, то дуже зрадів: «Ти переслав мені в неволю Поета нашого,— на волю мені ти двері одчинив!». 1850 року під час обшуку в Шевченка було відібрано дві книжки російського поета; Шевченко кілька разів згадував Лермонтова і цитував його

твори в «Щоденнику». У вірші «Мені здається, я не знаю» великий Кобзар писав про безсмертя Лермонтова, про силу його мистецтва. Вірші російського поета викликали в Шевченка радість, підтримували його сподівання на волю. Вплив поезії Лермонтова позначився на творах Тараса Григоровича «Слепая», «Тризна», «Пророк», «Чого мені тяжко, чого мені нудно» та ін. Мемуаристи писали, що в день смерті Шевченка збірка творів Лермонтова лежала на його столі. Саме про Лермонтова ми і розпочинаємо мову.

ІІ. Робота над темою уроку

1. Лекція учителя (учні складають конспект)

Життєвий і творчий шлях Лермонтова

У ч и т е л ь. Народився Михайло Юрійович Лермонтов 3 жовтня 1814 року в Москві в будинку поблизу Червоних воріт. Батько Юрій Петрович — відставний піхотний капітан із збіднілої дворянської сім’ї; мати — Марія Михайлівна, уроджена Арсеньєва (з роду Столипіних).

1815 року молода сім’я живе в селі Тархани Пензенської губернії, у маєтку бабусі майбутнього поета О. Арсеньєвої. Там пройшли дитячі роки поета. Він рано втратив матір (померла 1817 року, у 21 рік) і виріс у розлуці з батьком. Бабуся робила все для єдиного, обожнюваного внука, не шкодуючи грошей на вчителів і гувернерів. Він отримав прекрасну домашню освіту: з дитинства вільно володів французькою і німецькою мовами, добре малював і ліпив, навчався музики (грав на флейті, фортепіано і скрипці).

Побоюючись за здоров’я хворобливого внука, бабуся возила його на Кавказ (1818, 1820, 1825) для лікування мінеральними водами. Враження від цих поїздок залишилися в пам’яті поета на все життя (згодом вони виллються в ранній творчості — «Кавказ», 1830; «Сині гори Кавказу, вітаю вас!», 1832). 1827 року бабуся привезла онука в Москву, щоб він продовжив освіту. 1 вересня 1828 року Лермонтова зарахували півпансіонером до Московського університетського благородного пансіону, одного з кращих навчальних закладів Росії. Він отримує гуманітарну освіту та займається самоосвітою. 1828 року Михайло Лермонтов пише вірші, й цей рік прийнято вважати початком його літературної діяльності.

Восени 1830 року Лермонтов вступає до Московського університету на етично-політичне відділення. Незадоволення Лермонтова лекціями професорів і невдоволення професорів через нечемні відповіді й суперечки студента, що вважалося надзвичайною зухвалістю, призвели до того, що Лермонтов залишив університет 1832 року.

Однак необхідно було продовжувати освіту, і Лермонтов розраховував зробити це в Петербурзькому університеті, але йому довелося б розпочати з першого курсу, оскільки час навчання в Московському університеті йому не зараховувався. Він не захотів втрачати два роки і змінив плани. 4 листопада 1832 року Михайло вступив до Школи гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів. Два роки, проведені в обстановці казармової муштри, були, з його слів, «страшними». Але навіть у цих умовах Лермонтов потай пише, хоч його творчість переживає період спаду.

Після закінчення Школи 1834 року Лермонтов отримує підвищення з юнкерів у корнети лейб-гвардії Гусарського полку, що стояв у Царському Селі. Більшу частину часу Лермонтов проводить у Петербурзі, уперше відчувши себе вільним. Його спостереження

за життям світського товариства лягли в основу драми «Маскарад» (1835), яку він задумував так: «Комедія, на зразок «Горя від розуму», різка критика на сучасні норови».

Пересвідчившись, що «Маскарад» не протягти крізь театральну цензуру, повертається

до прози: починає писати роман — «Княгиня Ліговська», у якому вперше з’являється ім’я Печоріна. Автобіографічні моменти роману пов’язані з Варварою Лопухіною, глибоке почуття до якої поет зберігав усе життя. Звістка про смерть О. Пушкіна приголомшила

Лермонтова і наступного дня після його загибелі Лермонтов пише вірш «На смерть поета», а за тиждень — заключні 16 рядків цього вірша, який відразу зробив його відомим, переписувався і завчався напам’ять. Третього березня 1837 поет був арештований у справі «про недозволені вірші». Сидячи під арештом, пише вірші «В’язень», «Сусід», «Молитва», «Бажання».

Лермонтов був переведений з гвардії до Нижегородського драгунського полку і 1 квітня вирушив з Петербурга на Кавказ. Прямуючи у своє перше заслання, він на місяць затримався в Москві, яка готувалася до великого торжества — 25-річниці Бородінської

битви. Поет переробляє свій юнацький вірш «Поле Бородіно» у поему «Бородіно», яка була опублікована в журналі «Сучасник» 1837 року.

Під час кавказького заслання Лермонтов познайомився з декабристами, які також відбували там покарання, а з поетом А. Одоєвським навіть подружився. Майже все, що створив Лермонтов у період між двома засланнями, пов’язано з Кавказом. Кавказькі теми й образи відбилися в усій його творчості: у ліриці й поемах, романі «Герой нашого часу» (1838). Вони також і в численних замальовках та картинах Лермонтова, обдарованого живописця.

У січні 1838 року Михайло Лермонтов приїжджає до Петербурга, оскільки турботи бабусі і клопотання В. Жуковського увінчалися успіхом і поет був переведений до Гродненського полку, розташованого неподалік Новгорода. Близько місяця прожив поет у Петербурзі, щодня бував у театрі, у Жуковського, якому віддав поему «Тамбовська казначейша», незабаром опубліковану в журналі «Современник». Унаслідок подальшого клопотання Лермонтов був переведений до його колишнього гусарського полку, що стояв у Царському Селі. Тоді ж вийшла не підписана автором «Пісня про царя Івана Васильовича…»

До початку 1839 року Лермонтов зближується з редакцією журналу «Отечественные записки», що видавалися А. Краєвським, і поступово входить у середовище петербурзьких літераторів. Відвідує поетичні вечори, зустрічається з Тургенєвим, Бєлінським. У прогресивних колах його вважають надією російської літератури. «На Русі з’явилося нове могутнє обдаровання — Лермонтов»,— оголошує Бєлінський.

У березні 1840 року Лермонтова за дуель із сином французького посла Е. де Барантом було переведено до піхотного полку і відправлено в діючу армію на Кавказ. Він бере участь у військових діях, «виконуючи покладене на нього доручення з відмінною мужністю  і холоднокровністю».

На початку лютого 1841 року, отримавши двомісячну відпустку, Лермонтов приїжджає в Петербург, сподіваючись отримати відставку і залишитися в столиці. Але і в цьому йому відмовлено, як і в нагороді за сміливі дії в боях на Кавказі. Більше того, йому наказано протягом 48 годин покинути столицю і слідувати у свій полк на Кавказ. Він прибуває в П’ятигорськ і отримує дозвіл затриматися там для лікування мінеральними

водами. У записнику Лермонтов запише свої останні вірші «Суперечка», «Сон», «Круча», «Тамара», «Листок», «Побачення», «Пророк», «Вийду один я на дорогу» та інші.

У П’ятигорську він зустрічає своїх старих приятелів, серед яких і його товариш зі школи юнкерів, М. Мартинов. На одному з вечорів у будинку Верзіліних, де збиралася молодь, ображений черговим ущипливим жартом Лермонтова, Мартинов викликає його на дуель. Дуель відбулася 15 липня 1841 року. Поета убили. Тіло Лермонтова поховали 17 липня на П’ятигорському кладовищі. Пізніше, у квітні 1842 року, на прохання бабусі труну з прахом поета перевезли в Тархани і похоронили у фамільному склепі.

2. Ознайомлення із записами учнів

Запитання до учнів

  • Що вас найбільше вразило в почутому, що запам’яталось?

3. Колективне складання опорного конспекту

«Життєвий шлях М. Лермонтова»

 

4. Виразне читання учнями поезій Лермонтова й обговорення

* * *

Ні, не тебе так палко я люблю,

І не для мене блиск твоєї вроди:

Люблю в тобі минулого негоди

І молодість занедбану мою.

Коли дивлюсь на тебе в іншу мить

І погляд мій до віч твоїх зринає:

Розмову я таємну починаю,

Та не до тебе серце гомонить.

Я мовлю з подругою юних днів,

В тобі шукаю інші риси милі,

В устах живих — уста давно знімілі,

В очах вогонь, що вже давно згорів.

(Переклад Л. Первомайського)

* * *

Ні, я не Байрон, інший я

Обранець, людям ще не знаний,

Як він, мандрівець, світом гнаний,

Та руська лиш душа моя.

Раніш почав, скінчу зарані,

Я встигну мало що зробить;

В душі моїй, як в океані,

Надій розбитих скарб лежить.

Хто може, океане, в шумі

Твої пізнати тайни? Хто

Юрбі мої розкаже думи?

Лиш я — чи Бог — або ніхто.

(Переклад М. Терещенка)

* * *

І скучно, і сумно, і нікому руку подать

В годину нестерпної скрути…

Бажання! Навіщо даремно і вічно бажать?..

А роки минають, і їх не вернути!

Любить… Та кого ж бо? На час лиш — кохати дарма,

Кохання ж навік — неможливе.

У себе заглянеш — минулого й сліду нема;

Усе там — і радість, і мука — зрадливе…

Що пристрасть? Солодку недугу розвієш умом,

Як примху, нічого не варту…

Життя ж, як подивишся оком холодним кругом,—

Це витвір пустого, безглуздого жарту…

(Переклад М. Терещенка)

* * *

На дорогу йду я в самотині;

Крем’яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Небеса прекрасні та безкраї!

Спить земля в промінні голубім…

Чом же серце з болю завмирає?

Жду чого? Жалію я за чим?

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, що більш не розцвітуть.

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись і заснуть!

Та не тим холодним сном могили…

Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів;

Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав,

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

(Переклад М. Рильського)

* * *

Як небо, зір твій променистий,

Емалева блакить;

Як поцілунок, голос чистий

I тане, і тремтить.

Єдиний звук твоєї мови,

Єдиний погляд твій,

I я віддать за те готовий

Кинджал грузинський мій.

I він порою любо грає,

Привабливо дзвенить;

На дзвін його душа палає

I в серці кров кипить.

Але мені навік остили

Війна і гук боїв,

Як я почув твій голос милий

I погляд твій зустрів.

(Переклад М. Зерова)

ІІІ. Рефлексія

1. Бесідаузагальнення

  • Як мотиви поезії, на вашу думку, пов’язані з життям поета?
  • У чому доля поета? Якою він її бачить?
  • Чому Лермонтов підкреслює, що він не Байрон?
  • Якого «кольору» поезія Лермонтова?
  • Чи можемо ми говорити про вплив романтизму на поезію Лермонтова? Доведіть свою думку.

2. Заверште речення: «Сьогодні на уроці…».

IV. Домашнє завдання

Одну із поезій Лермонтова вивчити напам’ять; читати роман «Герой нашого часу»; випереджувальне завдання для учня-«історика» — підготувати повідомлення про ситуацію в Росії в 30-ті–40-ві роки ХІХ ст.

Додаток

СМЕРТЬ ПОЕТА

Поет загинув! — честi воїн —

Упав від наклепів тяжких,

З свинцем у грудях й мсти жагою

Главою гордою полiг!..

Не винесла душа Пiїта

Ганьби дрібних, лихих образ.

Повстав проти думок вiн світу

Один… й убитим став нараз!

Убитий!.. марні всі ридання,

Похвал порожніх далина,

І жаль, і белькіт поривання,—

Як вирок долі пролунав!

Хіба ж не ви злобливо гнали

Його сміливий, вільний хист

І для потіхи розпаляли

Розбійницький пожежі свист?

Що ж? веселіться… жах для мене:

Тяжких не виніс він думок,

Як світоч, згас чудовий геній,

Зів’яв урочистий вінок.

В його убивці, що не дивно,

Не видно сумніву прикмет:

Порожнє серце билось рівно

І не здригнувся пістолет.

Та що за диво?.. він, доволі

Подібний сотням втікачів,

На пошук щастя та чинів

До нас потрапив з волі долі.

За що ж він наші вдачі мав?

Він ними нехтував зухвало,

Не міг щадити нашу славу

I зрозуміти в мить криваву,

На що він руку підіймав!..

І він поліг, пішов в могилу,

Як той співець, безвісний, але милий

(Бо здобич ревнощів глуха),

Оспіваний ним в дивовижну силу.

І вбила їх обох безжалісна рука.

Чому, чим він від млостей й дружби був би радий,

Вступив він у цей світ, задушливий та заздрий

Для пристрастей полум’яних й сердець?

Навіщо руку дав наклепникам подібним,

Чому повірив він словам і ласкам хибним,

Він, з юних років знаючи людей?..

І, знявши геть вінок, вони вінець терновий,

Повитий лаврами, надягли на нього:

Та голки схованi суворо

Вражали вславлене чоло;

Отруєні його останні митi злою

Підступнiстю темнот, глузливих й пiдлих, дій.

І вмер він — з помсти марною жагою,

З журною прикрiстю обманутих надій.

Замовкли звуки дивних пісень,

I не лунати їм у снах:

Співця притулок дуже тісний —

Печатка на його вустах.

А ви, погордливі нащадки

Лихою підлістю прославлених батьків,

П’ятою рабською помножили нападки

На долю — щастя грою скривджених родів!

Ви — жадібна юрба: стоїть поблизу трону.

Свободи, Генія і Слави ви — кати —

Таїтесь під покровами закону,

До вас і суд, і правда — не ходи!..

Є й Божий, грізний суд, наперсники розпусти!

На вас чекає він,

Він дзенькіт золота до себе не пропустить;

Думок і справ він ясно бачить плин.

І вам дарма на лихослів’я буде бити:

Воно не допоможе знов,

І ваша чорна кров уся не зможе змити

Поета непогрiшну кров!

(Переклад В. Васильєва)

 

Скачав конспект! Скачай презентацію-->
загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *