1 246 перегляд(ів)

Народна музика: соціально- та родинно-побутові пісні. Значення творчості С. Гулака-Артемовського та М. Колачевського. М. Вербицький: історія створення твору «Ще не вмерла Україна»

МЕТА: дати знання про роль українського народного мистецтва в розвитку національної культури, про види та жанри українського мистецтва;  розвивати вміння порівнювати українську художню культуру минулого й  сучасності, уміння обґрунтовувати оцінні судження щодо зразків українського мистецтва; виховувати високі моральні якості, інтерес до музичної культурної спадщини.

ОБЛАДНАННЯ: портрети С. Гулака-Артемовського, М. Колачевського, М. Вербицького, М.Лисенка.

 

ХІД  УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

Учитель.

У XIX ст. в Україні посилюється антикріпосницька боротьба, розвивається повстанський рух селян. Під його впливом розширюється коло тем і сюжетів в українському фольклорі. Детальніше про цей період української музичної культури ми дізнаємося сьогодні на уроці.

 

ІV. Викладення нового навчального матеріалу

1. Розповідь учителя

Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні та ін. Популярними були пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Ой, одная, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Зі свого середовища народ висував талановитих співців — кобзарів, лірників (А. Шут, О. Вересай).

 

                     Солдатські, козацькі пісні.

Солдати й козацтво були новими значними соціальними групами зі специфічними умовами побуту, життя. Завдяки розвитку мануфактурної промисловості й гірничорудного виробництва в Україні з’являються робочі люди. Відбувається розвиток так званого робочого фольклору, де головною темою є тема праці. Цим зумовлена поява в народній поетичній творчості солдатських, козацьких і робітничих пісень. Тематика цих пісень відзначається різноманітністю. У них відображені воєнно-історичні події з яскравими картинами битв, розповідається про сміливість і хоробрість воїнів, оспівуються образи полководців. Війна малюється суворими, правдивими фарбами, а інколи навіть і кров’ю. Солдатські пісні воєнно-історичної тематики є абсолютно новим і деякою мірою окремим явищем в українській народній пісенній творчості. У них постають інші образи, сюжети, теми й мотиви. Саме зважаючи на цей вид пісень, можна говорити про історичність, про пізнавальний та навчальний характер пісень. Ці пісні були присвячені відповідним історичним подіям, тому інколи можуть розповісти науковцеві чи учневі більше, ніж книги або інші джерела історичних знань. Герой-солдат із солдатських воєнно-історичних пісень постає перед нами хоробрим, сміливим воїном на тлі суворої війни. Героєм пісень стає і козак, який зображується як невпинний борець за незалежність і справедливість.

                                  Робочі пісні.

Із розвитком в Україні промисловості та проникненням капіталістичних форм виробництва у сільське господарство в пісенній народній творчості з’являється нова тематика: відображення тяжкої праці робітників на мануфактурах, тютюнових та цукрових плантаціях, у рудниках, шахтах, на фабриках і заводах. Крім цього, у піснях йдеться про тяжке життя робочих, важкі умови праці під час кріпацтва. Особливо показовими є пісні гірничо-заводських робочих, яких було силоміць зігнано тодішньою владою до Уралу й Сибіру. У цих піснях показаний також образ господаря фабрики — пригноблювача робочих мас. Головним героєм робочого фольклору є робочий-умілець. Чумацькі й бурлацькі пісні пронизані тугою за родиною, яку довелося покинути, або, навпаки,— сповнені оптимістичного настрою і чекання майбутньої зустрічі з рідною домівкою (наприклад, пісня «Над річкою бережком»). Слова й мелодії у цих піснях дуже близькі до старих селянських протяжних пісень, зберігаються навіть характерні риси українського народного багатоголосся.

 

                                        Родинно-побутові пісні.

Традиційні ліричні пісні віддзеркалювали родинно-побутові взаємини. Часто вони відображали не тільки життя в сім’ї в епоху патріархальних взаємин, але й стосувалися суспільно-громадської тематики. Наприкінці XIX ст., особливо після падіння кріпацтва, відбувається розширення сімейно-побутової тематики ліричної пісні. У пісню все глибше проникають соціальні мотиви. Поряд із темою одруження (заміжжя) порушуються соціальні питання, наводиться яскрава характеристика соціально-економічних умов життя різних прошарків суспільства, починаючи від коваля, жебрака й завершуючи купцем і боярином. Отже, традиційні пісні із сімейно-побутового плану переходять у план соціально-побутовий. У народній пісенній ліриці значне місце посідає пісня-романс, що інтенсивно розвивається у XVIII ст., особливо у міському побуті. Згодом вона стає одним із найпопулярніших жанрів не тіль¬ки в місті, але й на селі. Образно-тематичне коло пісні-романсу дуже широке: крім особистої лірики тут можна знайти і прекрасні зразки ліричних пісень соціального змісту, і пісні, у яких виражається любов до рідного краю, до його чудової природи тощо. Пісні-романси відзначаються задушевністю й емоціо¬нальною проникливістю мелодій, яскравою виразністю і глибоким ліризмом музики й тексту. Кращими зразками таких пісень-романсів є «їхав козак за Дунай», «Ой, я нещасний», «Віють вітри», «Сонце низенько», «Думка» на слова М. Петренка, «Дивлюсь я на небо», у якій висловлено гаряче поривання до волі, світла, радості. Вони виконуються соло, ансамблями, хорами, у супроводі інструментів і без супроводу.

 (Слухання пісні за вибором учителя.)

 

                                   Прощальні пісні.

У зв’язку із розвитком капіталізму в традиційні селянські пісні все глибше проникають мотиви розлуки, розставання, прощання. Такий підвид родинно-побутової пісні розвивається у період XIX — початку XX ст. При цьому вона продовжує наповнюватися новим ідейно-тематичним змістом. Змінюються також творчі принципи віддзеркалення дійсності. Символічні образи й мотиви все частіше змінюються реалістичними. Відповідно до нових історичних умов людські образи набувають певної соціальної конкретизації. У таких піснях зображується дівчина, яка просить свого милого, який вирушає до міста або іншого населеного пункту, відкласти від’їзд, але він відповідає, що не може. Засмучена дівчина присягається у вічній любові. Саме такий сюжет наповнює більшість пісень про розставання двох близьких, закоханих молодих людей.

 

Весільні пісні.

Поряд із сумними й інколи тужливими ліричними родинно-побутовими піснями існує підвид весільних пісень. Україна, як відомо, багата на різноманітні весільні обряди, що у кожному регіоні мають свої відмінності. Значення обряду полягає в тому, що він відбиває світогляд і мораль трудового народу, родинні й суспільні стосунки на кожному конкретному історичному етапі. У ньому з великою теплотою оспівана доля жінки до і після весілля. У весільних піснях ідеться і про свах, і про подруг нареченої, світилок, бояр і боярок та ін. Співають весільні пісні винятково жінки. Це переважно хори, діалоги. Весільні пісні супроводжують замішування короваю, розплітання коси молодої, одягання їй очіпка. Чоловіки у формі монологів і діалогів беруть участь лише у найдраматичніших епізодах обряду під час нападу бояр і викупy нареченої. Святкуючи перезву, родичі молодої після першої шлюбної ночі йдуть із відповідними обрядовими піснями на частування до хати молодого. Найпопулярнішими весільними піснями, що виконуються і зараз на деяких українських весіллях, є такі: «Де ти, калино, росла?», «Ой, думала та гадала», : «Приїхали гості», «Ой, куди ж ви, сірі гуси, полинете?», «Ненько моя та рідненька», «Ой, пливе човен по росі». Тексти цих пісень розкривають цілий світ почуттів і дум дівчини у передвесільну та весільну пору.

 

Слово учителя

Перебуваючи в тісній творчій взаємодії, селянські, солдатські й робочі пісні є єдиним пісенно-творчим процесом XIX ст. Проте, саме з II половини XIX ст. у піснях цих груп розвивалися яскраві специфічні риси, своєрідність кожної групи пісень, особливо в ідейно-тематичному плані. Виразно та яскраво показаний ліричний герой у піснях XIX — поч. XX ст., де в цій ролі постає колектив. Проте думки й почуття, що розкриваються у народній поезії, не позбавлені конкретності й виражають ідеологію певного класу. Мотиви сюжету в сімейних піснях залишаються традиційними: туга за рідною домівкою,  важке життя в чужій родині, тяжкість сімейного життя. І, нарешті, на тлі картин кріпосного життя яскраво постає любов української людини до рідної природи.

Родинно-побутові пісні є віддзеркаленням морально-етичних ідеалів українського народу. У них усебічно відображено родинні взаємини, підневільне  становище жінки, тяжку сирітську долю, лунають мотиви співчуття до кохання, на шляху якого постали різні перепони (передусім соціальна нерівність).

Народнопісенна лірика — це історія людських сердець, людської душі — чистої та красивої. У піснях інших народів навряд чи знайдеш такі високі ідеали    родинних і міжстатевих взаємин, як в українських. У багатьох із них оспівано скромність, стриманість, вірність у коханні, що вважалися специфічними     рисами справжньої української дівчини. Водночас суворо засуджуються зради. Високо підносить українська пісня любов і пошану до батьків. Здорова родина, у якій батьки люблять своїх дітей, а діти шанують батьків, усі живуть у злагоді, була основою світогляду українців. Слова пісень зазвичай метафоричні, насичені специфічною символікою, яскравими порівняннями (наприклад, жінки із зозулею). За емоційністю відображують широкий діапазон настроїв — від світлого суму до високої трагедійності. Шедеврами української ліричної пісні стали «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Гаю, гаю, зелен розмаю» та ін. Завдяки красі й емоційності, мелодійній виразності, своєрідному духовному аристократизму українська пісенна лірика здобула світову славу.

 

2. Слово вчителя

У діяльності найвидатніших композиторів України XIX ст. знаходять виявлення передові ідеї. Основною темою їхньої творчості є відображен¬ня життя закріпаченого й знедоленого українського народу, його кращих мрій і сподівань, прагнення до волі. У цей період розгортається творча діяльність таких талановитих композиторів, як С. Гулак-Артемовський, М. Вербицький, П. Ніщинський, І. Воробкевич, М. Колачевський та ін.

До сьогоднішнього уро¬ку ви підготували доповіді, що допоможуть нам дізнатися більше про життя та творчість цих видатних діячів мистецтва.

 

3. Виступи учнів із повідомленнями, підготовленими у групах

Група 1 «Біографи С. Гулака-Артемовського»

Долю С. Гулака-Артемовського (племінника видатного письменника П. Гулака-Артемовського), українського композитора, співака, драматичного акто¬ра, драматурга, вирішив його чудовий голос: 1838 p., коли він навчався у київській бурсі, на його талант звернув увагу М. Глінка, який узяв його до Пе¬тербурга. Глінка давав йому уроки співу, а 1839 р. організував на його користь декілька концертів і на зібрані кошти відправив співака навчатися за кордон: у Париж, а згодом до Італії, де після двох років навчання С. Гулак-Артемовський дебютував у флорентійській опері (1841).

У 1842 p. С. Гулак-Артемовський повернувся до Петербурга, де протягом 22 років був солістом Імператорської опери, а згодом — Большого театру в Москві (1864—1865). Гулак-Артемовський здобув широку популярність як автор опери «Запорожець за Дунаєм» (прем’єра відбулася 1863 р. у Маріїнському театрі в Петербурзі), що стала українською музичною класикою і міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що ввібрала барви українського пісенного мелосу, колоритні образи, соковитий народний гумор зумовили довге сценічне життя цього твору. Зверненню Гулака-Артемовського до життя українського народу сприяло його спілкування із Шевченком і Глінкою, що починається з кінця 1830-х pp. і триває до останніх днів життя цих видатних діячів. Чого навчився автор «За¬порожця за Дунаєм» у великого російського композитора? Передусім упевненості у необхідності виведення на сцену простої людини з народу з її внутрішнім світом, глибиною почуттів, здоровим мисленням. Щоправда, принципи втілення характерів в обох композиторів різняться, адже це зумовлено талантом митця, законами обраного жанру тощо.

Окреме місце у творчій спадщині видатного музичного діяча посідають українські пісні, зокрема: «Стоїть явір над водою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автора поєднували дружні взаємини з 1838 p.), «Спать мені не хочеться» та ін. В Україні С. Гулак-Артемовський перебував у 1843 р. з метою добору співаків та в 1850 p., коли гастролював з італійською оперною трупою.

Він захоплювався народною медициною, статистикою, уклав «Статистично- географічні таблиці міст Російської імперії» (1854).

 

Група 2 «Дослідники історії створення опери „Запорожець за Дунаєм”»

«Запорожець за Дунаєм» — це лірико-комічна опера. Тут переплетені дві сюжетні лінії: лірична (закохана пара — Оксана і Андрій) та комічна (Іван Карась та його жінка Одарка). Характерна риса комічної опери — розмовні діалоги. Отже, у творах цього жанру образи розкриваються як засобами музики, так і засобами слова. Тема опери «Запорожець за Дунаєм» пов’язана з вітчизняною історією. Сюжет її досить романтичний. Події відбуваються на початку XIX ст. за Дунаєм, на турецькій території. Після зруйнування Катериною II у 1775 р. Запорізької Січі там опинилась значна частина запорізьких козаків. Хоч вони живуть ніби таким укладом, як і біля Дніпра, та все ж це чужа сторона, чужі люди. І козаки вирішують повернутися на батьківщину. Головні персонажі твору — Іван Карась, його дружина Одарка, прийомна дочка Оксана, її наречений Андрій (перебіжчик з України), турецький султан.

Обравши такий сюжет, Гулак-Артемовський мав змогу в лібрето опери приділити значне місце народно-жанровим сценам. Композитор ставить своїх героїв у незвичні обставини: Іванові доводиться вести дипломатичні розмови з високопосадовцями. Це створює комічні ситуації. Посмішка, жарт, дотепність супроводжують усі події. Головні герої опери змальовані напрочуд колоритно й яскраво. Кожен із персонажів отримує власну виразну характеристику, завдяки чому сприймається не як вигаданий герой, а як реальна особа. Композитор удало й природно поєднав у своєму творі традиції італійської комічної опери з неповторною українською пісенною мелодикою. Українська пісенна стихія весь час нагадує про себе зворотами ліричної пісні-романсу, а також колядок та інших пісенних жанрів, створених талантом народу.

Опера «Запорожець за Дунаєм» золотими літерами вписала ім’я свого автора в історію української музичної культури. Вона ставилася численними професійними й аматорськими театрами Східної та Західної України протягом усього минулого століття, та й до сьогодні залишається чи не найрепертуарнішою на афішах наших театрів й найвідомішою серед українських опер за кордоном.

 

Група 3 «Біографи М. Вербицького»

Михайло Вербицький народився 04.03.1815 р. у с. Явірник Руський на Надсянні, де його батько був священиком. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько. Ним та його молодшим братом опікувався їхній далекий родич, перемишльський владика І. Снігурський — один із найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 р. при перемишльській катедрі владика І. Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, де співав і навчався Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 р. цей хор із успіхом дебютував в урочистому богослужінні, де Вербицький разом з І. Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора А. Нанке, завдяки якому Вербицький здобув ґрунтовну музичну освіту, зокрема з композиції. Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, у якому були як твори віденських класиків Й. Гайдна, В.-А. Моцарта, так і музика композиторів «золотої доби» української музики — М. Березовського та Д. Бортнянського. Саме духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України і світогляд Вербицького зокрема. Адже тоді, коли в церквах панували одноголосся та простеньке двоголосся, творчість Бортнянського являла високопрофесійне багатоголосся.

Згодом Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не перериваються: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, що супроводжувала його протягом усього життя.  Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу збереглося створене ним «Поученіє Хітари», що стало першим подібним посібником в Україні.

У II половині 1840-х pp. Михайло Вербицький звертається до релігійної музики — пише повну Літургію на мішаний хор (1847), що й сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените «Ангел вопіяше» та інші церковні композиції.

Коли наприкінці 1840-х pp. налагоджується активне театральне життя, Вербицький одразу ж береться до створення музичних номерів до українських театральних вистав. П’єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п’єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки збагачувала вистави яскравим емоційним елементом, а також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п’єси саме завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність. Вербицький написав музику до більш ніж 20 вистав. У цей час Вербицький створив музику до таких вистав, як: «Верховинці», «Козак і охотник», «Проциха», «Жовнір-чарівник» та ін.

Однак, політичні події 1848—1849 pp. стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру. Упродовж декількох років Вербицький не писав музики до п’єс. У 1860-і pp. композитор знову звертається до жанру співогри завдяки відкриттю у Львові театру «Руської Бесіди». Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму «Підгіряни» — одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом — «Сільські пленіпотенти», «Простачку», «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана» та ін.

Складні життєві обставини відтягнули висвячення на священика до 1850 р. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парафії до іншої, аж поки 1856 р. він не осів у с. Млини на Яворівщині, де прожив решту свого життя. Матеріальні нестатки і тут не залишали його.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори В. Матюк і П. Бажанський. Помер М. Вербицький 1870 р. у Млинах, проживши лише 55 років.

 

Група 4 «Мистецтвознавці»

Створення українського Гімну бере початок з осені 1862 р. Український етнограф, фольклорист, поет П. Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Украї¬на», якому у майбутньому судилося стати Національним, а згодом і Державним Гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об’єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, уже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Перша публікація вірша П. Чубинського відбулася у львівському журналі «Мета» (1863).

Поширившись Західною Україною, патріотичний вірш не залишився поза увагою релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Чубинського, пише музику до нього. Уперше надрукований у 1863 p., а з нотами — у 1865 p., його почали використовувати як Державний Гімн у 1917 р., проте, він не був законодавчо затверджений як Державний Гімн (використовували й інші гімни).

Лише 15.01.1992 p. музичну редакцію Державного Гімну було затверджено Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України, а 06.03.2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний Гімн України». Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний Гімн Національний гімн на музику М. Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля». Із прийняттям цього закону ст. 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

Проте, дата створення пісні «Ще не вмерла Україна» й досі залишається дискусійною. Тривалий час уважалося, що її було створено у 1862—1863 pp., але без відповідних наукових аргументів. Текст П. Чубинського у Галичині вперше було опубліковано у грудневому числі часопису «Мета», який фактично вийшов близько 15.01.1864 р. Ймовірно, це й наштовхнуло отця Михайла, який мав замовлення від перемишльської Громади на написання патріотичної пісні. Хоча, можливо, що Вербицький скористався наддніпрянською публікацією тексту. Відразу після створення пісня «Ще не вмерла Україна» стала дуже популярною серед свідомої молоді Галичини. (Виконання Гімну України «Ще не вмерла Україна».)

 

Група 5 «Біографи М. Колачевського»

Михайло Колачевський народився у 1851 р. в с. Попівка на Полтавщині (нині Кіровоградської обл.). Дитячі роки його минули в оточенні, де звучала народна музика. Професійну музичну освіту він здобув у Лейпцизькій консерваторії, яку закінчив у 1876 р. Навчався юнак на кілька років пізніше від М. Лисенка й у тих самих педагогів. Повернувшись на батьківщину, Колачевський оселився у Кременчуці. Не маючи можливості працювати за обраним фахом, він займається активною музично-просвітницькою діяльністю, виступає як диригент; якийсь час працює у Кременчуцькому повітовому мировому суді. Помер М. Колачевський у 1907 р.

Та частина творчої спадщини М. Колачевського, що дійшла до нас, невелика — це струнний квартет, фортепіанне тріо, романси, фортепіанні твори, «Реквієм» тощо. Збереглося також 19 романсів, 4 п’єси для фортепіано і партитура «Української симфонії».

Найголовнішим твором Колачевського є його симфонія. Написана як дипломна робота композитора, вона прозвучала на випускному екзамені та в публічному концерті, програма якого складалася з творів випускників консерваторії. В Україні симфонію Колачевського неодноразово виконував оркестр під керуванням Д. Ахшарумова в Полтаві, а потім у Харкові й Кременчуці. За радянських часів цей твір міцно ввійшов до репертуару оркестрів. Він звучить по радіо, його записано на грамплатівку; опубліковано також партитуру.

Про розвиток (хоча й незначний) симфонічного жанру в Україні у XVIII— XIX ст. свідчать перші симфонії кінця XVIII ст.: «Українська симфонія» Е. Ванжури, Концертна симфонія Д. Бортнянського, а також Симфонія соль мінор початку XIX ст. невідомого автора. Лише в 1869 р. М. Лисенко написав свою «Юнацьку симфонію». Через кілька років з’являється твір М. Колачевського. Поза сумнівом, що композитор уже був обізнаний із доробком Лисенка. Уже було написано багато Лисенкових романсів на вірші Т. Шевченка. Можливо, Колачевський знав і його «Українську сюїту у формі старовинних танців на основі народних пісень» для фортепіано, і симфонію, адже вони навчались композиції в одного педагога.

Відзначимо, що у добиранні музичних тем та принципах їх розвитку Колачевський пішов за М. Лисенком і російськими композиторами-класиками. В основі усіх тем «Української симфонії» — мелодії народних пісень. Характерно, що композитор зберігає жанрові особливості пісні, прагне повніше розкрити засобами оркестру, через велику музичну форму її образний зміст. Безперечно, на Колачевського мала вплив і західноєвропейська музика, зокрема симфонії німецьких композиторів-романтиків Ф. Мендельсона і Р. Шумана. (Слухання уривку з «Української симфонії» М. Колачевського.)

 

4. Розповідь учителя

Життєвий і творчий шлях М. Лисенка.

Творчість М. Лисенка (1842— 1912) — видатного українського композитора, блискучого віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця та активного громадського діяча демократичного напряму — становить цілу епоху в музичному житті України. Йому судилося стати основоположником української класичної музики, створивши впродовж тривалого творчого життя (понад півстоліття) сотні творів, виступати як піаніст і диригент, займатися педагогічною працею, збирати й досліджувати фольклор, здійснювати широку музично-громадську діяльність. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камерно-інструментальний. У багатьох із них він сягнув справжніх художніх вершин. У 1867—1869 pp. він — студент Лейпцизької консерваторії, згодом опановує курс інструментування у М. Римського-Корсакова — професора Петербурзької консерваторії, глибоко вивчає музику західноєвропейських композиторів — класиків і романтиків, пропагує творчість М. Глінки, О. Даргомижського, М. Мусоргського, активно цікавиться творчістю О. Бородіна, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова.

Основні творчі здобутки М. Лисенка створені у 1870—1890-і pp. Творчий доробок: понад 600 обробок українського музичного фольклору; великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», що містив понад 80 творів різних жанрів і форм; різноманітні за темами й настроями романси, дуети і хори на тексти І. Франка («Безмежнеє поле»), Є. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна…»),

С. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне («Коли розлучаються двоє») та ін.

Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма М. Лисенка «Тарас Бульба». Він написав опери «Різдвяна ніч», «Утоплена» на сюжети повістей М. Гоголя, створив музику до п’єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка», оперету «Чорноморці», дитячі опери «Коза- Дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

На високий щабель професіоналізму підніс М. Лисенко інструментальну музику. Він є автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фантазії» та «Елегійного капричіо» для скрипки і фортепіано, струнних квартетів і тріо, п’єс для віолончелі. Він створив багато творів для фортепіано («Героїчне скерцо», «Українська сюїта», «Концертний полонез № 1», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). (Слухання «Елегії».)

Теоретичні праці М. Лисенка стали науковим підґрунтям національної музичної фольклористики, а творча спадщина — невичерпним джерелом української музичної культури. Відгуком на піднесення визвольної боротьби трудящих мас у період революції 1905—1907 pp. був величезної ідейно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Франка, що швидко поширився серед робітників і студентської молоді, ставши однією з найулюбленіших пісень, виконуваних під час політичних зборів, демонстрацій та мітингів.

Найвидатнішим твором М. Лисенка є опера «Тарас Бульба» за сюжетом однойменної повісті М. Гоголя (лібрето М. Старицького). Робота над твором тривала десятиліття (1880—1890), і вперше він був поставлений 1924 р. у Харкові, а 1927 р.—у Києві.

Перші вистави не мали значного успіху, що зрештою спонукало поета М. Рильського й композиторів Л. Ревуцького та Б. Лятошинського переробити як літературну основу опери, так і музику. Прем’єра «Тараса Бульби» в новій редакції відбулась в 1937 р. і мала значний успіх. Проте в деяких моментах редактори надто далеко відійшли від оригіналу опери, що стало причиною появи третьої редакції опери, завершеної на початку 1950-х pp. Прем’єра «Тараса Бульби» у третій редакції відбулася навесні 1955 р. (диригент О. Климов, режи¬сер В. Скляренко, художник А. Петрицький) — у цій редакції оперу було записано на грамплатівки, видано друком клавір. Сьогодні ця опера посідає чільне місце у репертуарі українських театрів, гастролює у Вісбадені (1982), Дрездені (1987), Загребі (1987). (Слухання увертюри до опери «Тарас Бульба».)

       Музична творчість, виконавство та освіта. Музика, співи завжди були невід’ємною складовою життя українців. За жанрами пісні були найрізноманітнішими (ліричні й жартівливі, канти й романси, для виконання соло, дуетом або хором у супроводі бандури, скрипки, гітари, іноді фортепіано).    Здебільшого це були авторські твори, що згодом поширювалися серед народу і ставали безіменними («Там, де Ятрань круто в’ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін.). У панівному середовищі меломани поряд із українськими захоплювалися французькими та італійськими піснями й романсами.

Сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Доволі поширеними в Україні були сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, у яких значна увага приділялася вивченню нотної грамоти й теорії музики. Багато професійних музикантів здобували високу спеціальну підготовку в церковних хорах. Слава про пісенний талант українців сягала Петербурга, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. З минулого уроку ви пам’ятаєте, що навесні 1838 p. М. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку (Чернігівська обл.) і обрав 19 хлопчиків і 2 дорослих для зарахування до капели. Серед них був С. Гулак-Артемовський — небіж видатного письменника П. Гулака-Артемовського. Згодом він став осново¬положником української національної опери.

Концертна діяльність. У містах України концертну діяльність розгортали аматорські й професійні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори, де, зокрема, виступали М. Лисенко,

Квітка-Основ’яненко, М. Старицький. Улаштовувалися численні благодійні концерти. Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків. На знаменитих київських контрактах улаштовувалися театральні застави, музичні ранки, бали, маскаради.

Хорові товариства. Розвиток музики на західноукраїнських землях відбувався завдяки розвитку драматичного театру. У багатьох п’єсах музичні номери були органічною складовою спектаклів, що називалися «комедіо-опера», «мелодрама», «оперета». Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому вникла велика кількість музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян». Масовим захопленням стало збирання і вивчення музичного фольклору.

             Навчання молоді. У І половині XIX ст. існували такі форми музичної освіти: спеціальні музично-співацькі школи, навчання музики в загальноосвітніх навчальних закладах (гімназіях, пансіонах) і уроки музики, що давали приватні вчителі. Мережа спеціальних музичних навчальних закладів з’явилася пізніше, у II половині XIX ст., їх виникнення пов’язане з діяльністю музичних товариств.         М. Лисенко мріяв про те, щоб обдарована молодь із народу мала змогу здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу, якою керував до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на народних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито двa відділи: російської та української драми. Випускниками цього навчального закладу були: композитор К. Стеценко, співак М. Микиша, актори Б. Романицький, О. Ватуля та ін.

Музичні осередки панських маєтків. У І половині XIX ст. музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі землевласники (М. Овсянико- Куликовський, В. Тарновський, Г. Ґалаґан, Д. Ширай та ін.), мали свої симфонічні оркестри, оперні й балетні трупи. Артистами були здебільшого кріпаки. Для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону. Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влились у музичну культуру великих міст і збага¬тили її.

 

Музичні традиції міст. Найбільші міста України (Київ, Львів, Харків, Полтава, Одеса) мали свої музичні традиції. І попри те, що у І половині XIX ст. культура розвивалась менш інтенсивно, ніж у наступні 1960—1970-і pp., саме тут зародились демократичне мистецтво, література, наука. Із відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) розпочинається новий етап культурного розвитку, у якому значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові, Києві, Львові. При Харківському університеті були музичні класи, де цілеспрямовано готували професійні кадри. У Львові було відкрито консерваторію, і це також істотно позначилося на розвитку музичного життя міста.

Інтерес до народної пісні. У II половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Відбувається процес формування глибоко народного й реалістичного мистецтва. У зв’язку з цим великий інтерес викликала народна пісня. Науковці записують музичний фольклор, композитори активно використову¬ють його у своїх творах. Величезну кількість українських народних пісень (мелодій і текстів) записав М. Лисенко. Фольклором цікавився і П. Сокальський, який створив наукову працю «Русская народная музыка…».

Професійна музика. Істотно змінюється концертне й театральне життя України. Відкриваються оперні театри в Києві, Харкові, Львові. У містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, відкриваються філії Російського музичного товариства, а також товариства «Боян» (спочатку у Львові та інших містах Західної України, а згодом у Києві). За самодержавства українське мистецтво не мало значних можливостей для свого розвитку, але передові російські діячі всіляко підтримували українську демократичну культуру. Про це свідчать творчі взаємини між С. Гулаком- Артемовським і М. Глінкою, П. Сокальським і О. Даргомижським, М. Лисенком і М. Римським-Корсаковим та П. Чайковським. Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва був величезним. Безпосередній поштовх до розвитку багатьох музичних жанрів дав український театр, який упродовж 1870—1880-х pp. досяг високої професійності. Діяльність музично-театральних труп на чолі з М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпенко-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній на той час український оперний театр. Для цих вистав почали створювати музику українські композитори, зокрема, М. Лисенко. У II половині XIX ст. на музичному обрії поряд із Лисенком з’явилося багато здібних музикантів, але не всі змогли розвинути свій талант такою самою мірою, як Микола Віталійович. Лисенко мав своїх безпосередніх попередників, сучасників і найближчих послідовників.

Висновки. У цей період активізується музична діяльність в Україні: значно збагачується українська музика в жанровому відношенні, з’являються опери героїко-історичні, комедійно-побутові, ліричні, казкові, дитячі; високого рівня сягають романс (улюблений жанр в Україні) та хорова музика (обробки народних пісень, хори, кантати). Із середини XIX ст. розгортається діяльність українських композиторів. Українська композиторська школа поповнюється видатними професіоналами-виконавцями. Центральною постаттю цього часу в музичному світі України стає великий композитор та видатний громадський діяч М. Лисенко.

 

V. Актуалізація набутих знань

1. Прийом «Мікрофон»

Закінчіть речення:

– «У солдатських піснях співалось про…»;

– «Родинно-побутові пісні поділяються на…»;

– «Почуття, що віддзеркалюються у родинно-побутових піснях, — це…»

 

2. Бесіда

1. Як виникла і за яких обставин підтримувалась дружба С. Гулака-Артемовського з Т. Шевченком?

2. Якими сольними та ансамблевими номерами характеризуються головні герої опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»?

3. Які духовні та світські жанри були провідними у творчості М. Вербицького?

4. Який твір М. Колачевського є найвідомішим?

5. У яких навчальних закладах М. Лисенко вдосконалював свою професійну майстерність як піаніст та

композитор?

6. Скільки опер він написав?

7. Хто з відомих композиторів XX ст. навчався у М. Лисенка?

8. Які навчально-музичні заклади заснував М. Лисенко?

9. Які форми музичної освіти існували у XIX ст.?

VІ. Підбиття підсумків уроку

VІІ. Домашнє завдання: «Видатні діячі» продовження роботи над альбомом

Icon of Hud Kul10 24 Hud Kul10 24 (39.8 KiB)
Скачав конспект! Скачай презентацію-->
загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *