2 716 перегляд(ів)

Значення драматургії для розвитку українського театру. Аматорський театр. Творчість М. Щепкіна. Театр у Галичині та на Буковині

МЕТА: ознайомлювати учнів із видатними драматургами XIX — початку XX ст.; розповісти про заснування театрів та розвиток театрального мистецтва у Галичині та на Буковині; ознайомлювати з творчим портретом М. Щепкіна і його внеском у розвиток українського театрального мистецтва, із видатними діячами театру корифеїв; довести історичне значення театру корифеїв для розвитку українського театрального мистецтва; розповісти про заснування першого українського стаціонарного театру в Києві; ознайомлювати з творчим портретом М. Заньковецької, її внеском у розвиток українського театрального мистецтва; розвивати зацікавленість історичним розвитком українського театру; учити аналізувати, робити висновки; виховувати любов до театру, повагу до роботи театральних діячів, до українського театрального мистецтва.

ОБЛАДНАННЯ: портрети М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого,  І. Франка, М. Щепкіна, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької.

ХІД  УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань

Проблемне питання
         Зі шкільного курсу української літератури пригадайте письменників і драматургів XIX ст. Давайте разом поміркуємо, як драматургія може вплинути
на розвиток театрального мистецтва.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
Учитель.
             На початку XIX ст. нова українська література дала сильний поштовх розвитку театрального мистецтва. Українська драматургія розвивалася, ґрунтуючись на кращих здобутках літератури, драматургічних традиціях І. Котляревського,  Т. Шевченка, досвіді передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов’язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами й керівниками театральних труп.

ІV. Викладення нового навчального матеріалу
1.  Розповідь учителя
          Про новаторський характер української драматургії II половини XIX ст. свідчать ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини й морально-етичні засади пореформеної доби.
У ті часи активно розвивався світський театр, різновидами якого були кріпацький та аматорський. Світські театри, у яких ставили передусім українські п’єси, діяли на Полтавщині, Чернігівщині, у Харкові, Ніжині, Києві тощо. Більшість кріпацьких театрів після скасування кріпацтва припинила своє існування, а актори з них перейшли в мандрівні театральні трупи.
В Україні діяли також змішані російсько-українські та польсько-українські театральні трупи, які переважно ставили адаптовані російські, німецькі, французькі п’єси. Певним чином це зумовило потребу в створенні українського репертуару.
Нова доба в історії вітчизняного театру пов’язана з діяльністю І. Котляревського, якого й нині вважають батьком українського театру. Він визначив нові шляхи розвитку національної драматургії, висвітливши життя, побут, мораль, інтереси селянина.
Перші п’єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-Чарівник» були написані спеціально для театру в Полтаві. У них органічно поєднані розкриття проблеми соціальної дійсності та кращі традиції старої української культури. Крім того, твори І. Котляревського були написані українською літературною мовою.
Багатогранним був талант письменника й драматурга М. Старицького (1840—1904), автора численних історичних романів (трилогія «Богдан Хмельницький» — «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна»; «Молодість Мазепи»; «Розбійник Кармелюк»). М. Старицький, дбаючи про розширення репертуару українського театру, удало обробляв п’єси різних авторів та інс¬ценізував багато творів українських, російських і зарубіжних письменників («За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін.). Серед власних п’єс М. Старицького найвідомішими є соціально-побутові драми («Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан»), історичні драми («Маруся Богуславка», «Остання ніч»), дотепні водевілі. Творчість М. Старицького є реалістичною, демократичною за змістом і спрямуванням, наповненою гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.
Драматурги початку XIX ст. активно використовували фольклор. Зокрема, п’єси І. Котляревського насичені народними піснями, приказками, афоризмами тощо. Характерним прикладом використання народного фольклору є твір Стецька Шепері (Степана Писаревського) «Купала на Івана». Він уперше використав в українській літературі докладний опис весільних обрядів та свята Івана Купала.
Засновником побутової комедії був Г. Квітка-Основ’яненко. Його твори «Сватання на Гончарівці», «Шельменко — волосний писар», «Шельменко-денщик» присвячені зображенню життя українського селянства й висвітлюють суперечності того часу, соціальну нерівність. В образах своїх героїв Квітка-Основ’яненко передає характерні риси українського народу — релігійність, покірливість, терплячість тощо.
Визначною постаттю в українській драматургії II половини XIX ст. є І. Карпенко-Карий (1845—1907), драми й комедії якого поряд із п’єсами М. Кропив ницького і М. Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру.
                                     Михайло Щепкін
Видатним актором українського театру XIX ст. був М. Щепкін, який народився у с. Красному Курської губернії у сім’ї селянина-кріпака. Початкову освіту він здобув у повітовому училищі в Суджі, а потім продовжував навчання у Курському губернському училищі. У 1805 р. Михайло Семенович Щепкін розпочав сценічну діяльність у напівкріпосній трупі Курського театру братів Барсових, де вперше почав утілювати правду сценічного характеру, природність поведінки дійової особи, заклав підвалини теорії та практики сценічного реалізму.
Він грав у Полтаві, Харкові, мав власну трупу в Києві. У 1821 р. за сприяння української та російської громадськості актор був викуплений із кріпацтва, після чого переїхав до Москви, де став реформатором російського театру. Водночас Щепкін використовував будь-яку нагоду, щоб відвідати Україну. Він гастролював у Харкові (1829, 1842, 1845, 1850), Одесі (1837, 1845, 1846, 1850), Києві (1843), Миколаєві, Херсоні, Сімферополі (1846), Полтаві (1850), а у 1857 р. приїхав до Нижнього Новгорода виключно для того, щоб зустріти Т. Шевченка, який повертався із заслання.
«Щепкінський метод» розкриття внутрішньої суті сценічного образу успадкували й розвинули його учні та послідовники: М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський.
Перший український професійний театр на західноукраїнських землях було засновано у Львові буковинською громадсько-культурно-освітньою організацію «Руська Бесіда» (1864). Театр очолив О. Бачинський (1833—1907) — український актор, режисер, запрошений із Житомира. Він привіз із собою великий театральний репертуар зі Східної України. Пізніше репертуар театру вже складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. О. Бачинський першим у Галичині поставив у цьому театрі виставу «Назар Стодоля» Т. Шевченка (1864) і сам зіграв у ній роль Назара.
Із великим успіхом відбулися гастролі цього театру в Чернівцях, Станіславі, Коломиї, Стрию, Самборі й Перемишлі, але наприкінці 1865 р. театральна трупа О. Бачинського, на жаль, розпалася.
На Буковині утворилися аматорські драматичні гуртки у 1869 р. при чернівецькій «Руській Бесіді». Активізації театральної діяльності сприяло й заснування у 1884 р. «Руського літературно-драматичного товариства» під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога, твори якого становили основу репертуару цих аматорських гуртків.
Піднесенню західноукраїнського театру багато в чому сприяла діяльність М. Кропивницького, який у середині 1870-х pp. працював тут на запрошення. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п’єсами україн¬ської та російської класики.
                                          Театр корифеїв
          У 1882 р. перший професійний український театр (театр корифеїв) відокремився від польського й російського театру в Єлисаветграді. Засновником театру був М. Кропивницький (1840—1910), який опанував усі театральні професії. До трупи були запрошені актори-професіонали та аматори: К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, А. Максимович. У 1907 p. М. Садовський відкрив у Києві постійний Український театр, який проіснував 7 років аж до початку Першої світової війни, коли царатом було закрито не тільки театр, але й усі українські газети, журнали та книгарні.
Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Порівняно з іншими театрами Києва, стаціонарний український театр установив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави в селах і швидко здобув славу театру «для мужиків і плебсу».
Репертуар театру складали такі твори, як: «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка тощо. М. Кропивницький поповнив репертуар театру своїми п’єсами «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії».
Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко зафільмував вистави цього театру «Наталка-Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кінематографа.
У серпні 1883 р. відбулося об’єднання театру М. Кропивницького з театральною трупою М. Старицького. У новий театральний колектив улилися   І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський; директором став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером, актором і драматургом. Об’єднання і співпраця видатних театральних діячів сприяли піднесенню престижу національного українського театру. Високопрофесійна українська трупа об’єднала більше ніж 100 акторів, серед яких: М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпінська, Ф. Левицький, А. Максимович, JI. Квітка. Трупа розширила межі діяльності українського театру: вона гастролювала у Криму, на Кубані, Поволжі, у Польщі, Білорусі, на Кавказі, відвідала Москву та Петербург. Умови діяльності були дуже складними: відсутність стаціонарного приміщення, адміністративний тиск на репертуарну політику трупи (українські вистави дозволялося грати лише разом із п’єсами російських або європейських авторів класичного репертуару).
Засновники театру корифеїв: М. Кропивницький, М. Старицький, І. Кар пенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька — були митцями-громадянами, які вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, етичного та естетичного виховання мас.
Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої російської революції він нарешті позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п’єсами світової та російської драматургії (В. Шекспір, Ф. Шіллер, К. Гольдоні, Г. Ібсен,   М. Гоголь, М. Островський, JI. Толстой, А. Чехов).
Процес становлення й розвитку українського професійного театру був пов’язаний із виникненням кількох театральних осередків і акторських шкіл. Із театральної трупи Старицького-Кропивницького вийшло кілька театральних колективів. У 1890 p. І. Карпенко-Карий та М. Садовський створили «Товариство малоросійських акторів». Цього самого року П. Саксаганський організував власну трупу — «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом Саксаганського», що було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об’єднана трупа корифеїв українського театру — «Малоросійська трупа М. Кропивницького під керівництвом П. Саксаганського і М. Садовського за участі М. Заньковецької».
Марія Заньковецька — акторка, фундаторка українського театру. Музичну освіту здобула в Чернігівському пансіоні у М. Вербицького, удосконалювала її у Петербурзькій консерваторії. Театральну діяльність розпочала в аматорських гуртках Чернігова, Ніжина, Бендерах. Вона грала в трупах М. Кропивницького,    М. Старицького, І. Карпенка-Карого, виступала в Руському народному театрі товариства «Руська Бесіда» у Львові, Київському театрі М. Садовського. Акторка відстоювала ідею українського театру, закликала скасувати адміністративні обмеження його існування в Російській імперії на Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві (1897). Найкращі українські драматурги писали для неї свої п’єси. М. Заньковецька створила багато пронизливих жіночих образів. В її репертуарі — понад 30 театральних ролей, переважно — драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» І. Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького, 1883), Ази («Циганка Аза» М. Старицького, 1892), Катрі («Не судилось» М. Старицького, 1889), Цвіркунки («Чорноморці» М. Старицького, 1882), Галі («Назар Стодоля» Т. Шевченка, 1882), Аксюші («Ліс» О. Островського, 1891). Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславлювала своєю грою простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Ця актриса першою отримала звання народної артистки у 1923 р. Вона також була першою українською артисткою, задіяною у кінематографі.
Після бурхливих подій революції 1905 р. українське театральне життя набуває нових рис та форм. Значно поширюються зв’язки між театральними діячами Східної та Західної України (у 1905—1907 pp. М. Садовський працював директором та режисером Руського народного театру у Львові). У цей період створюється українська акторська школа соціально-психологічного театру.
У 1907 p. М. Садовський отримав для свого театру приміщення, що сприяло значній події у культурному житті України — появі першого стаціонарного українського театру в Києві. Це був загальнодоступний театр, у якому ціни на квітки були значно нижчі, ніж в інших театрах. Саме тому сюди масово їхали люди з усіх передмість Києва.
М. Садовський сформував постійну трупу акторів для великих вистав: М. Садовський, І. Мар’яненко, І. Загорський, С. Паньківський, І. Коваленко, М. Вільшанський, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, М. Малиш-Федорець, О. Петляш та ін.
М. Садовський від самого початку став на шлях оновлення репертуару театру. Були поставлені кращі твори видатних українських авторів, п’єси російських класиків та зарубіжних драматургів (іноді у власному перекладі), які глядачі на українській сцені ще не бачили. Новітнім було й уведення до репертуару оперних вистав.
Перший український стаціонарний театр успішно працював до 1914 р.
У 1912 р. П. Саксаганський разом із М. Заньковецькою докладали чимало зусиль для створення українського художнього театру, але брак коштів, а згодом війна не дозволили реалізувати цей проект.

2. Самостійна робота учнів
Учитель.

Використовуючи інформацію, отриману сьогодні на уроці, та матеріали підручника, заповніть цикл таблиць «Театральна культура України у XIX ст.».

                                          Театральна культура України у XIX ст.

 

Особливості розвитку театру корифеїв

Питання
Характеристика
Історія виникнення

Основоположники

Репертуар

Особливості
Перший український стаціонарний театр у Києві

Питання
Характеристика
Виникнення

Учасники

Репертуар

Особливості


V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)
Бесіда

1.    У якому місті з’явився перший український стаціонарний театр? Із чим де було пов’язано?
2.    Твори яких письменників використовували перші театри для своїх постанов?
3.    Із прізвищем якого українського драматурга пов’язана нова доба в історії вітчизняного театру?
4.    Назвіть корифеїв українського театру. (Заповнення схеми.).
5.    Які вистави за творами І. Котляревського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого чи Г. Квітки-Основ’яненка вам доводилось бачити?
6.    Яке враження вони на вас справили?
7.    Які риси притаманні героям творів І. Котляревського?
8.    Охарактеризуйте національну специфіку творів І. Котляревського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого чи Г. Квітки- Основ’яненка. У чому це виявляється?

VІ. Підбиття підсумків уроку

VІІ. Домашнє завдання: Створення альбому «Театр корифеїв»

Icon of Hud Kul10 28 Hud Kul10 28 (22.8 KiB)
Скачав конспект! Скачай презентацію-->
загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *